Дівчина чекала, курила, зазирала до своєї сумки, стежила за тим, як виходили й виходили з павільйону подорожні, знов розкривала сумку, заглядала всередину, нарешті сказала:
— Будь ласка, ходімо.
Вони знову сіли в машину. Давіде мовчав і їхав не дуже швидко, на першій розв'язці з'їхав з автостради, накинув великий гак бічною дорогою і повернувся до в'їзду на автостраду, але з другого боку, у напрямку до Мілана.
— Ні, ні,— заблагала вона, як тільки зорієнтувалась,— не треба їхати до Мілана, повертай назад, вези мене геть.
У такої жінки, як вона, цей дитинний лемент міг бути тільки ознакою істерії, подумав Давіде.
— Я поговорю сьогодні ввечері з батьком, може, мені пощастить переконати його, тоді завтра й поїдемо.
Він брехав їй, як бреше лікар тяжко хворому пацієнтові.
— Ні, якщо ти мене зараз покинеш, ми більше вже не побачимося, вези мене негайно!
Голосіння її посилилося ще більше, тільки-но він наддав швидкості, керуючи до Мілана.
— Заспокойся, зараз я не можу, це так не робиться.
— Ні, вези мене зараз же, а то мені доведеться заподіяти собі смерть! Дівчина відсунулася від нього, ховаючи обличчя в розпущеному волоссі, але
не переставала благати.
— Прошу тебе, заспокойся, в Мілані ми ще повернемося до цієї теми. Давіде стало страшно; досить жінці вийти з себе, як чоловік лякається,
намагається здихатись її без скандалу, уговкати, але та голосить ще дужче, пручається, змушує зупинитися посеред шосе, втручається дорожня поліція, Господи Боже мій, побув п'ять хвилин з якоюсь жінкою, і тепер почуваєш себе геть розбитим, ніби після падіння з останнього поверху хмарочоса Піреллі. Ця дівчина здалася була йому такою любою, а тепер — на тобі, вибрики замість утіхи.
— Поверни назад, миленький, повези мене звідси!
Те саме довге нудне благання, так дівчинка канючить у матері: мамо, морозива... мамо, морозива... мамо, морозива.
Кінчилося тим, що Давіде перестав відповідати.
— Повези мене кудись, Христом Богом молю, інакше я покінчу з собою...
— Виїдь тут, виїдь тут, на цій розв'язці, поверни назад, повези мене кудись, Богом святим благаю...
— Повези мене кудись, голубчику, якби ти знав, якби ти знав, ти б забрав мене негайно з собою...
Давіде намагався більше не слухати, а коли й слухав, то думав лише про те, як змусити її замовкнути. Спробував одвернути увагу на щось інше, але навколо, крім підпір високовольтної лінії, не траплялося нічого примітного. Та ще в дзеркальце заднього огляду маячив "мерседес-230", гарна машина кольору між кавою з молоком і бронзою; можливо, він помиливсь, але йому здалося, ніби він бачив уже його за собою, їдучи туди; хоч як подобалася йому "джульєтта", проте "мерседес" спортивного типу, як оцей, подобався ще більше.
— Ні, ні, ні, до Мілана вертатись я не хочу!
Можна б поговорити про це з доктором Брамбіллою, родинним управителем; аби ж то придбати модель 230 так, щоб батько, який перевіряв видатки, не розсердився...
Попереду вже видно було кінець автостради.
— Ні, ні, ні, ні, я не знесу цього, поверни назад!
Дівчина вихопила з сумки носовичок, це було вже біля пропускної будки, вони спинилися, Давіде розплативсь, а касир зазирнув у машину і побачив, як вона втирає очі, така смішна в отих великих темних окулярах, зсунутих на чоло, точніше, не на чоло, а на волосся, яке спадало на очі, почувся навіть якийсь стук, у неї з сумки, здається, щось випало, але досада від цієї сцени, байдужний, трохи насмішкуватий погляд касира: "Якщо повести ягідку гуляти, то потім вона ще не таке учворить",— настроїли Давіде проти неї.
— Ні, ні, ні, поверни назад, ні, ні, ні, повези мене звідси!..
Різко взявши праворуч, Давіде раптом зупинивсь, зупинивсь майже на луках, довкола на багряному вечірньому небі відгорали будинки Метанополі. Оте "ні, ні, ні!" зрештою допекло йому до живого, вдруге у його житті — вперше це сталося в армії, коли його вдарив сусід по койці,— і він підвищив голос так, що аж гарикнув:
— Вилазь, із мене годі! — й відвернувся від неї.
Голосіння вмить урвалось, ніби висмикнули штепсель радіоприймача. Бачити її погляд за великими круглими скельцями темних окулярів Давіде не міг, але напіврозтулений рот виказував страх, на мить вона заціпеніла, потім відчинила дверцята і вилізла, нажахана самою думкою про те, що він міг її вдарити, якби вона не вилізла, і не встигла вилізти, як Давіде захряснув дверцята й рушив геть. Не тямлячи себе з люті, він випередив того "мерседеса", який ішов тепер зі швидкістю не більш як сорок кілометрів на годину; автомобіль куди кращий за все, за будь-яку жінку, автомобіль можна гнати двадцять днів підряд, а жінка через двадцять хвилин робиться геть нестерпною.
Тільки в гаражі поблизу дому Давіде почувся певно, повільно в'їхав у приміщення, перетворене на фантастичний гранд-отель для автомобілів, із молодиками в комбінезонах з Мису Кеннеді, беретах морських десантників, з увічливими "Сіло, доведеться димати", "Це олива, перевір тиск" та іншими місцевими висловами, які зразу вводять тебе в знайому міланську атмосферу.
Привчений до порядку, Давіде, перш ніж здати машину, завжди оглядав салон. Так він побачив носовичка і той невідомий маленький предмет, стук від падіння якого він почув, коли дівчина втирала очі. Він квапливо засунув знахідки до кишені, бо поряд уже стояв один із "морських десантників".
— Добривечір, синьйоре Аузері.
— Добривечір...
Давіде перетнув площу Кавур, уже вкриту вечірніми тінями,— від зоологічного саду аж сюди долинав ледь чутний запах розігрітих левів,— тоді зайшов у Галерею Кавур і затримався в барі "Міланезе". Він був єдиним клієнтом серед усіх отих цукерок, шоколадок, тістечок і пляшок. Після склянки крижаного пива в душі блискавично згас пал спустошливої злості й майнула думка: "А тепер вона покінчить із собою".
Він покинув бар, знову перетнув площу Кавур і на вулиці Аннунціата зайшов у дім. "Та ні, не покінчить, якось переживе".
Вдома була лише служниця, батько подався до Рима, він жив у Римі більше, ніж тут.
Давіде прийняв душ; стоячи під пружними цівками води, намагався заспокоїтись, судомно хапав ротом повітря. "Якщо вона справді накладе на себе руки, я теж не житиму".