Приватна Венера

Страница 15 из 52

Джорджо Щербаненко

— Таке всім іноді спадає на думку,— сказав Давіде.

— Не тільки спадає,— відказала вона.— Кілька місяців тому я побачила у вітрині книжку й прочитала поясок на обкладинці. Вже не пам'ятаю точно, але слова приблизно звучали так: "Я покінчу з собою, як тільки допишу цей роман, і кінець його — моя смерть". Отже, таке не тільки спадає на думку.

Вони сиділи біля широкого вікна, і дівчина раз у раз позирала на смугу автостради, де проносилися машини, кидаючи сліпучі, як фотоспалахи, відблиски сонця.

— Я розумію,— відгукнувся Давіде.

Тепер йому хотілося слухати дівчину, приємно було чути несподівані аргументи на кшталт того, що Ерос і Танатос — рідні брати; Давіде теж мав свої погляди на життя та смерть, якими, не маючи соціальних контактів, не міг досі поділитись, отож тепер висловив один із них:

— Звичайно, жити важко, а вмерти так просто.

— Атож,— сказала дівчина, хоча це його зауваження залишило її байдужою.— Мені зовсім не хочеться вмирати, та й не хотілось ніколи. Слухай-но, якщо тобі не нудно, я ще п'ять хвилин поговорю про свої справи, а потім замовкну.

— Мені зовсім не нудно,— відповів Давіде, і то була правда.

— У житті чого тільки не трапляється. Сьогодні я зустріла тебе і можу забожитися, що ти посланий мені самою долею.— її великі м'які губи, обрамлені пасмами волосся, не всміхалися.— Якщо ти повезеш мене звідси місяці на три, далеко звідси, і будеш зі мною кожну хвилину, то завтра мені не доведеться вбивати себе. Я знаю, це безглуздя, але справи стоять саме так. Для тебе, якщо я тобі подобаюся, я не буду тягарем. Ти тільки поглянь на мене, ну поглянь, я серйозна, ефектна, елегантна, ти можеш брати мене з собою скрізь і не червоніти за мене. Я вмію їсти слимаків,як належить за правилами, не тримаючи їх пальцями й не смокчучи, як це робить одна моя подружка. Хоч ти мені й казав, ніби ти лише службовець, тобі не доведеться тремтіти над кожною копійкою, а навіть якщо й тремтітимеш, я згодна жити лише грінками та кока-колою і спати в заїздах, де здають кімнати на ніч. Тільки повези мене з Мілана бодай на три місяці. Хоча мені потрібно більше часу, може, рік чи два, проте мені вистачило б і трьох місяців, а там би я побачила.

На мить думка про те, щоб провести три місяці з цією дівчиною, однією дівчиною, призначеною лише для нього, тоді як досі йому, бранцеві стількох комплексів, це було неприступно, здалася Давіде вікном, розчахнутим у життя, і з цього вікна бачилися три місяці, святкові, розкішні, й уявилось, як ніжно тріпоче її голе тіло, а машина несеться, везучи їх, його і її, незримою географічною картою до Канна, Парижа, Біарріца, Лісабона, Севільї.

Дівчина відчула його переживання.

— Та ти не бійся. Я не така, як ти думаєш, ти вирушаєш у дорогу не з хвойдою. Я божевільна, а це не одне й те саме, божевільна щоразу, коли мені потрібні гроші, цебто коли хочу відчути себе приниженою, тоді я виходжу і чиню так, як оце з тобою сьогодні, поблизу автобусної зупинки, біля газетного кіоска чи десь іще. Але це не моє ремесло. Це зі мною буває двічі-тричі на місяць, хоча, щоправда, тепер трапляється частіше, бо я мусила покинути роботу, а на уроки математики й географії, які для мене влаштувала сестра, не прожити, не кажучи вже про те, що матусі тих малих лобурів дуже скупі. Я злочинниця сама перед собою, але я дівчина, яку не соромно рекомендувати будь-кому, мій батько — професор у Неаполі, я не хотіла тобі цього казати, але кажу, аби ти знав, що з тобою поїде не якась мандрьоха. Моя сестра працює в "Стіпелі", вона прилаштувала туди й мене, але я в тому курнику не втрималась. Тоді сталося те, що сталось, і в мене більше нема вибору: або ти везеш мене з собою, або завтра мені доведеться вкоротити собі віку.

— А що, власне, сталося?

— Цього, голубе, я тобі не можу сказати. Адже ти, я бачу це не тільки з одягу,— джентльмен. Якщо я зважилася попросити тебе про те, що прошу, то лише тому, що вгледіла в тобі джентльмена, бо котромусь із тих бовдурів, яких безліч на кожному кроці, я як щось і кажу, то лише що мені подобається чай з молоком чи з лимоном.

Дівчина замовкла, даючи йому час подумати.

Давіде задумався. На саму згадку про те, що вона несповна розуму, всі його почуття ніби заніміли. Поїхати на три місяці з майже незнайомою дівчиною — це було б, як вона сама призналася, божевіллям, а божевілля в його світі відгонило несмаком. Отож він сказав зажурено:

— Я не можу.

— Чому не можеш? Тільки не кажи мені, що через гроші.

Ні, може, й не через гроші, хоч йому й не подобалося процвиндрювати всі свої кошти з доброго дива, аби потім одразу ж звертатися до батька.

— Не тільки через гроші.

Вона читала в його душі напрочуд легко.

— Так, зрозуміло. Ти не можеш раптом зникнути на три місяці, в тебе сім'я, може, наречена, тобі доведеться попередити батька, пояснювати, вигадувати, вільних людей нема. Так ось, я це знаю, але знову повторюю тобі те саме. Шантажувати я тебе не хочу, ти хлопець найуважніший, найгречніший, найвразливіший з усіх, що мені траплялися. Але якщо ти мене не врятуєш, мені залишиться одне: перерізати собі вени.

— А чому саме я? — Власні слова змусили Давіде завмерти: вони звучали як обіцянка.

— Бо в мене нема більше нікого, нема іншої ради, іншого способу. А тепер або посади мене в машину й повези за тисячу кілометрів звідси, або буде так, як я тобі сказала.

В голосі її не з'явилося жодної патетичної, драматичної, незвичайної нотки: вона просто пояснювала йому, як учителька нетямкому учневі. Саме це вразило Давіде й неабияк стурбувало.

— Мені треба принаймні побачитися з батьком, не можу ж я справді зникнути на три місяці ось так. А ще ж і служба... Зустрінемося з тобою через кілька днів, тоді я, може, й ризикну...

— Голубе, нема коли. А потім, якщо ти поїдеш, ти більше мене не побачиш. Ми або поїдемо зараз же, негайно, і я пробуду з тобою якомога довше, або, вважай, усе пропало.

Вона знову замовкла, даючи йому змогу подумати.

Але думати він, мабуть, не міг. Зажурившись, Давіде знервувався, замкнувсь у своїй шкаралущі, в голові заворушилися суперечливі думки. Може, це напад істерії, звичайнісінької істерії? Навряд щоб нормальна жінка вирішила накласти на себе руки, визначила для цього день, а потім кинулася до першого-ліпшого з благанням урятувати її, не дати померти. Це все-таки був доказ ненормальної поведінки, і здогад, що перед ним особа несповна розуму, заморозив усі його чуття. Більше Давіде не зумів вичавити з себе ні словечка.