Він одягся, почовгав до маленької віталеньки, що правила за їдальню, бібліотеку та передпокій, далі була так звана велика вітальня. "Але якщо вона і вкоротить собі віку, то до чого тут я?.."
Вечеряв Давіде перед ввімкненим телевізором, війна у В'єтнамі розгоралась, американські парашутисти стріляли майже в камеру. "Принаймні я міг би підвезти її до центру, а покинута так посеред луків Метанополі вона відчула ще більшу безнадію". Добродій з екрана пояснював йому всі аспекти питання, пов'язаного із забрудненням повітря взимку, найбільші викиди робили великі заводи та опалювальні домашні установки; при 36 градусах, у розповні літа, це звучало не дуже переконливо. Куди більше зацікавила його на якусь хвилю конусоподібна форма голови нової служниці; ця літня синьйора з блідою усмішкою попросила в нього дозволу сісти на диван, щоб подивитися телепередачу, і тепер сиділа й дивилася, її кумедна голова застувала третину екрана, в самотній задусі дому, яку не могла б розвіяти жодна телевізійна програма, мабуть, її не розвіяло б більше нічого, навіть грандіозний бал-маскарад. Якщо та дівчина покінчить із собою, треба чекати виклику до квестури, адже хтось міг бачити їх разом... Крижаний холодок перебіг у нього за плечима, і цілий вечір Давіде почував себе нещасним, сидячи перед телевізором у товаристві служниці — ще й тому, що завтра мав бути в Монтекатіні, але цього вечора туга його зросла ще більше. Що, як повернутися до Метанополі й глянути, як там... Він позирнув на годинника, ніби хтось був здатний на таку дурницю: ще й досі стовбичити там і чекати на нього, і не тільки стовбичити, а ще гірше, уявіть собі,— при його появі знову взятися за своє: "Повези мене звідси". Відтак йому стало зовсім зле.
Цілу ніч і весь наступний день на роботі Давіде почував себе препогано. Він продивився всі заголовки в "Корр'єре", але замітки про дівчину-самогубцю не побачив. Так само нічого не було ні в "Нотте", ні в "Ломбардо". Ввечері поважна служниця з конусоподібною головою була вільна, і він пішов на бутерброди до бару "Міланезе"; у перерві між двома бутербродами перетнув вулицю, щоб купити вечірній випуск "Нотте"; для газет настали погані дні: не могли ж вони вічно писати про спекоту, чи про китайську атомну бомбу, чи, не знайшовши чогось цікавішого, повідомляти про те, як чоловік торохнув жінку праскою, а потім викинув ту праску в вікно, чи як застукали парочку за непристойним дійством у громадському місці (припустімо, чисто теоретично, що на гідродромі, бо там чим тільки не займаються),— і раптом Давіде, на свій превеликий жах, побачив на першій сторінці однієї з газет репортаж на п'ять колонок: "Вона перерізала собі вени в Метанополі",— заголовок надавав новині топологічно— драматичного присмаку, так ніби самий факт, що хтось перерізав собі вени в Метанополі, включав у себе символічну картину прийдешніх часів: сьогодні вже більше не перерізають собі вени отак просто вдома, в краях і містах старомодних чи із старомодними назвами, в таких, як Павія, Ліворно, Удіне,— сьогодні перерізають собі вени в нових центрах переробки нафти, важкої промисловості, і люди є невільниками навіть у цьому останньому акті волі й розпачу, нестримного пориву до майбутнього.
З газетою в руці Давіде знову перетнув вулицю, з'їв другий бутерброд у барі "Міланезе" серед півдесятка людей, які щось пили, перш ніж піти в кінотеатр "Кавур" дивитися фільм, де героїня, принаймні коли судити з виставлених кадрів, демонструвала дуже цікаву форму слонової хвороби грудей.
Репортер робив з усього сенсацію; зокрема він пояснював, що трава луки, де було знайдено знекровлену дівчину, зробилася синьою,— виходило так, що зелена трава, полита червоною кров'ю, синіє. Велосипедист Марангоні Антоніо, який був, звісно, не гонщик, а просто добродій шістдесяти семи років, рання пташка, що звик їздити зі своєї сироварні велосипедом до Метанополі, побачив дівчину вже мертву і здійняв тривогу. Біля дівчини було знайдено квадратову сумку, схожу на чоловічий портфель, а в сумці — лист до сестри. Зміст листа лишився невідомим, проте репортер якось довідався в квестурі, що в листі було звичайне прохання самогубці простити її за цей учинок. Закінчення репортажу було на другій сторінці.
Давіде вихилив чарку віскі і прочитав удома закінчення. Потім він перечитував увесь репортаж багато разів і щоразу, скінчивши читати, вставав і наливав собі віскі, взявши пляшку з шафки, де в дев'ятнадцятому столітті, очевидно, зберігали взуття.
Дівчина сказала, що покінчить із собою, і таки вбила себе. Отже, не стала відкладати до завтрашнього дня — перерізала собі вени, тільки-но він висадив її з машини, сховалася в чагарях, недалеко від сироварні велосипедиста Антоніо Марангоні, як смертельно поранена звірючка, там і сконала, бо так вона вже вирішила, ще вдома написавши прощального листа до сестри; коли вони були на річці вдвох із Давіде, лист лежав у її сумці, куди вона поклала і взяті в нього гроші.
Умирати дівчина не хотіла, мусила вмерти, але не хотіла, всю зворотну дорогу вона його благала: ні, ні, ні,— вона дуже не хотіла вмирати, і якби він забрав її з собою, якби повіз кудись далеко, як вона просила, то вона не заподіяла б собі смерті, лишилася б жива. Дні і ночі підряд йому стояли перед очима її великі круглі сонцезахисні окуляри, вчувався благальний, жалісний, несамовитий голос. Це він убив її. Гортаючи чистенькі справи в чистеньких теках на своєму письмовому столі в Монтекатіні, Давіде не міг позбутися таких думок і мало-помалу відкрив, що, випивши дозу віскі, будь-якого віскі, можна пригасити це відчуття того, що в тобі, мов у подарованій дружині цукерковій коробці з підкладеною отруєною цукеркою, сидить убивця. Тільки прийняти певну дозу віскі — і все як рукою зніме.
Коли з розповіді Давіде Аузері стало ясно, що він нікого не вбивав, Дуці так закортіло врізати хлопцеві, що аж зуби зціпив. Бісові психопати, астеніки, шизофреніки!.. Але потім, побачивши, як зовсім розм'якло від нападу туги обличчя Давіде, враз пройнявся жалем до нього. Пожалів його.
— їдьмо знову до моєї сестри.