Досі ще, як згадаю сю неприємну пригоду з нашого життя на шахтах, глуха ворожнеча проти жінок підіймається мені всередині, і я тоді просто ненавиджу їх.
Вона з'явилась серед нас якось цілком несподівано.
Нас було четверо: я, маркшейдер, провізор і той нещасний... молодий інженір Антін Високович. Всі ми були нежонаті й жили в невеличкім будинку, що так і звався — "дом холостых", або, як звали його робітники,— "холостой дом". Крім наших, в нім було ще дві-три кімнати для приїжджих. Харчувались ми вкупі й для сього держали куховарку, молодицю Франю, й помічницю їй, вродливу шахтарську дівку, Ольгу. Управлялись вони досить добре, й ми були з них задоволені.
Справа з шахтами й вугіллям ще тільки налагоджувалася, тому роботи було сила й обмаль вільного часу. Збиралися ми тричі на день в їдальні, їли, пили, розмовляли про новини, кепкували один з одного, з наших служниць і знов розходилися на роботу, і тільки вечорами — хто йшов спати, а хто в гості вбити час за картами.
Жилось добре, безжурно.
Коли ото, якогось осіннього вечоре, з'явилася вона. Ми допіру збіглися до вечері.
Дзвінок.
— А гляньте, Олічко, хто там? — звелів провізор, що правив у нас за економа.
Дівка вийшла й за п'ять хвилин повернулася, усміхаючись якось непевно.
— Якась панночка... до. вас,— звернулася вона до провізора.
— До мене? — розвів той руками.— Ні... нічого не тямлю.
— Еге, "Касторко"... он як!
— Нічого, нічого тобі. Іди зустрічай...
— Гарний лицар: ждала-ждала, сердешна, та мусіла сама приїхати.
Ми реготались, схвильований провізор знизував плечима й лаявся, присягаючись, що ніяких панночок він не закликав і не жде і що се, певне, якесь непорозуміння, коли не провокація.
А вона стояла в коридорі і в одчинені двері стежила за ідіотською сценою.
— Скажіть, будьте ласкаві,— промовила вона, ступивши до кімнати,— хто тут з вас провізор?
Ми так і прикипіли на місці, зашарівшись до самої спини. Маркшейдер нахилився над тарілкою й уважно ловив на виделку кільце з цибулини, інженіра чомусь саме в сю мить зацікавила карафа з горілкою, і він, взявшись за шийку, пильно оглядав її, а я спідлоба слідкував за несподіваною гостею.
— Пробачте,— підвівся, насупившись, провізор.— Навіщо се вам?
— Мені сказано,— не звомпивши, промовила панночка,— що ви покажете мені вільну кімнату, де я мушу оселитись. Адже ж се будинок для приїжджих?
— Так, се... Хто вас послав сюди?
— Управитель. Я вчителька. Мене призначено в тутешню школу. Дак, будьте ласкаві, звеліть швидше позносити мої речі.
Вона вийшла.
— Ольго, піди познось та покажи їй ту кімнату, що біля дверей в сіни,— звелів провізор і оглянув нас обуреним поглядом.— От іще новина!.. Не було клопоту...
— М... да,— підтакнув маркшейдер і потягся до карафи.— Чого ви загадалися так, пане Антоне?
— А вона, маєте собі, не того... не погана,— промовив, посміхнувшись, інженір,— цікава квіточка, і Касторка дарма тільки хвилюється.
— . Ат, облиште! — нервувався, провізор.— Підуть тепер всякі витребеньки: і те їй треба, і того їй подай, і тим догоди.
— Та вам-то чого бідкатись? Все зроблять Франя з Ольгою...
— Ні, таки се вже не порядок, коли баба тут оселяється,— зауважив скептичний маркшейдер.
Він взагалі трохи не любив світської етикети і у відносинах до жіноцтва був занадто вже простих і примітивних поглядів.
— Одначе, панове,— вставив і я своє слово,— може, панна з дороги їсти хоче? Закликати б?..
Провізор мовчав і сопів понуро.
— Авжеж, авжеж,— підхопив мою думку Високович і аж випростався.— Треба закликати. До речі, роздивимося ближче.
Він подзвонив. Увійшла Франя.
— Чого вам... а де ж Ольга? — з підозрінням оглянула вона нас.
— От що, серце,— промовив Високович.— Там приїхала вчителька...
— Де? Яка вчителька?..
— Та для вас, серце, все одно яка. А ви підіть до крайньої кімнати, вона там з Ольгою, закличте її сюди. Скажіть: паничі прохають до вечері. Та подасте, що там у вас іще наготовлено.
Франя знов неймовірно оглянула нас, знизала плечима — "що вони вигадують, мовляв?" — і вийшла.
Ми сиділи мовчки, тільки маркшейдер неспокійно совався на стільці й черкав, ні до кого не звертаючись.
Нарешті вона ввійшла. А за нею на порозі поставали зацікавлені Франя й Ольга.
— Ще раз добривечір! — злегка вклонившись, промовила вона й усміхнулася вже як до знайомих.— Ганна Деревицька,— додала вона, простягуючи кожному з нас руку.
Ми буркнули кожний своє прізвисько, а провізор ні з сього ні з того визвірився на служниць.
— Чого повитріщались?.. Подавайте далі!..
Вечеряли.
Розпитувала про шахти, про школу, про робітників. А ми, коротко відповідаючи, спідлоба позирали на неї і здались їй, певне, дуже неввічливими.
Відповідав більше Високович. Невеличкі очі його ніби й не дивилися на неї з-під високого прекрасного лоба з навислими на нього неслухняними пасмами його чудового білявого волосся, але я певний був, що він одразу, як тільки уздрів, вже наскрізь бачив її й склав ціну оком досвідченої в сих справах людини. Високович був високий, ставний, як Ахіллес, вродливий молодик, з тих, на котрих несамохіть зупиняється жіночий погляд довше, ніж звичайно.
Те, що вона сливе до нього тільки й зверталася з розмовою, не здалось мені чимсь незвичайним, а по тому, як понуро працювали щелепами маркшейдер і провізор, я бачив, що вони в душі дуже вдячні інженірові за се: їм самим не треба було підтримувати несподівану й нудну, незвичну гутірку. Тільки Франя частіш, ніж слід було, забігала до їдальні й з ворожою цікавістю стежила за новою людиною. Потім з кухні чутно було її незадоволене бурчання.
А Високович випробував ґрунт і напівсерйозно, напівпосміхаючись, кидав уривчасті фрази. Я, любуючи, стежив за ним, за його працею першорядного майстра й великого знавця жіночого серця.
— Не думаю,— тихо, лагідно, ніби підкрадаючись непомітно, говорив він,— не думаю, щоб вам сподобалося в нас.
— Чому ви так гадаєте? — підняла брови панна Ганна.
— Нудно в нас. І праця наша нудна, без жодного проблиску поезії.
— Ви так кохаєтесь у поезії?
— Так, я люблю поезію, і мене часом давить ся проклята атмосфера. Хочеться чогось ясного, блискучого, хочеться життя, а не самої тільки праці.