— Спробуйте самі утворити се й огорнути вашу працю поезією.
— Се можливо?
— Безперечно.
— Панна допоможе нам утворити рай в нашім пеклі? — дивлячись не моргаючи їй у вічі, спитав Високович.
Вона не одвела очей, а якось насупилася й оглянула з похмурою цікавістю його всього, а потім почала, ніби догадалася, що думає інженір:
— На мою думку, невесело вам живеться тому, що тут бракує жіночого товариства. Без жіноцтва яка ж поезія?
— Вовками завиєш,— раптом випалив мовчазний маркшейдер, чомусь зашарівся і ще нижче нахилився над тарілкою.
Вона здивовано повернула до нього голову й засміялася.
— Вовками завиєш, ха-ха-ха! А хіба ні? — звернулася до інженіра.
— Ще гірше,— відповів той.— Тому я й кажу, що панна допоможе нам внести в наше нудне існування хоч крихотку поезії. А ми, з свого боку, подбаємо, щоб панна не залудилась у нас. Згода?
— Ха-ха-ха! Ні, далебі, мені подобається се! —— сміялася вона.— Виступити в новій ролі спасительки погибаючих. Згода, звичайно, згода!..
Господи, як вона сміялася!.. Чи ми справді одвикли від жіночого товариства й поробились якимись вовками двоногими, чи вона була надзвичайно привабливою, але, признаюсь, мене кидало в жар і в холод.
Сяк-так скінчивши вечерю, я попрощався й вийшов. Ще з півгодини доносився до мене в кімнату її розкотистий сміх і перевертав мене всього. Я знав, що спокійно не засну, і мені було досадно. Ввійшов Високович, стрункий і хороший; обличчя йому якось сіяло, а очі були мрійними й блищали.
— Ну, як тобі подобається нова квіточка? — спитав він, посміхаючись і дивлячись на мене.
— А, йди к чортам! Звідкіля її принесло? Ночі тепер не спатиму.
Він зареготався, здорово, гучно зареготався, певний в собі.
— Ні, се цікаво, не взяв би його кат! Слово честі, тепер веселіш заживемо. Добраніч!.. А вона буде наша, от побачиш.
— Чи не зарано робити такий вирок?
— От, дурниці!.. Все в наших руках, хе-хе-хе!
— Побачимо...
Мені було досадно чогось. Заздрив, мабуть, йому.
Зрештою, ми всі якось звикли до тієї думки, що нам не поспішитись за Високовичем, і не перебивали йому провадити "правильну атаку", як він казав. Та й очі (ох, які чудові очі!) панни Ганни здебільшого зупинялися на нім, і розмовляла вона переважно з ним. Вони якось з півслова, з одного погляду розуміли одно одного, і ми звикли до сього.
Атака щось провадилася занадто довго, і ми почали вже кепкувати з Високовича.
— Ой, оженить вона вас на собі, пане Високовичу,— піддрочував маркшейдер.— Звернулися б ви знов до Франі: і без клопоту, й безпечніш.
— Одно другому не заважає,—відповідав він спокійно, але помітно було, що наші уваги йому не до вподоби.
— Невже ти закохався? — спитав я його колись наодинці.
— Хто? Я?.. Вигадай ще що!..
— Значить, не бере?
— Візьме, не турбуйся.
Проминула осінь. Наступила зима. На Різдво панна нікуди не поїхала, і се нам здалося трохи незвичайним, але розгадку ми відразу знайшли. Залицяння інженіра зробили, певне, свій вплив. Не дарма ж вона такими очима завжди слідкує за ним.
А вони варті були одно одного: обоє здорові, вродливі...
Коли я пригадую ту різдвяну ніч, в котру так несподівано виник кінець, то й досі ще стискуються мені кулаки і я не можу без почуття ненависті думати про жінок.
А кінець був такий.
Верталися ми з Високовичем від нашого управителя о першій чи другій годині ночі. Вечірка вдалася, як кажуть, на диво: в голові трохи шуміло, у всім тілі почувалася якась приємна втома, хоч молода кров буяла й порождала бажання щастя, обіймів, поцілунків, того, чого бракувало нам у нашім сірім шахтарськім житті. А ніч була чудова, місяшна.
— Може, погуляємо ще? — звернувся я до Високовича.
— Ні, ні, на ліжко, зараз на ліжко! — промовив він.— А-а,— потягнувся всім тілом і загадався.
— А в нашої панночки світиться,— зауважив я, показуючи на вікно.
— Читає, певне,— буркнув Високович і одвернувся.— І не осточортіє!..— несподівано обурився він.
— Щось вона там з робочими той...
— А, дурниці, примхи... Хоче бути інтереснішою.
— Та вона й так, лихо її матері, інтересна.
— Єрунда!
— Ото! Чого се ти так? Хіба увірвалося, хе-хе-хе?..
— Ну, ввірвалося!.. Просто набридло та й не хочеться. А захочу, завтра буде моєю.
— А ти захоти. Сам же казав, що твоїх рук не мине.
— І не мине!..
— Хм... щось не схоже.
Він мовчав. Увійшли в коридор. Двері до панни були трохи відхилені. На столі горіла лампа під зеленим абажуром. А панна розкинулася на ліжку, закинувши чудові рученята за голову. Книжка валялася біля ліжка на підлозі. Вона спала, повернувши трохи голову до стіни од світла, і вві сні посміхалася. Певне, гарний сон бачила... може Високовича?.. М'яка сукня щільно оповивала струнке тіло, виразно окреслюючи дивні незаймані форми його.
Хм... не диво, що в голові пішло обертом.
— Йди до себе,— пошепки промовив Високович, ледве повернувши язика: спазма здавила йому горло. Він ввесь зблід, і ніздрі широко роздулись.
— Йди,— ще раз сказав і ввійшов у кімнату, зачинивши тихо двері.
Я пішов, нервово здригаючись, одімкнув свою прикру пустку, роздягся миттю й упав, немов прибитий, на стілець. Мені також здавило в горлі й хотілось плакати. Чого?.. Від недосяжності щастя? Чи ,я заздрив вродливому Високовичу?
Безглуздо, цілком безглуздо!.. Не про мене вона. Вони утворені одно для одного, й дурна була вона, що й досі вдавала з себе якусь недоторкану.
Устав, щоб причинити двері й лягти спати.
— Лясь! Лясь!..— луною пішло по коридору.
Я став на порозі.
З грюкотом відчинилися її двері, й звідтіля, обхопивши голову руками, мов несамовитий, вибіг Високович. Зігнута постать його була гидка й мізерна. Він миттю пробіг повз мене до своєї кімнати й замкнувся, а з панноччиних дверей полетіли в коридор Високовичеве пальто й кашкет.
— Негодяй! — розітнулося по коридору, грюкнули двері й дзенькнув замок.
— Ідіотка,— муркнув я,— міщанка!..
Мені шкода було нездійсненого бажання, опльованого пориву до щастя, розвіяних назавжди мрій.
Довго ще чув я, як за стіною щось робив Високович. Не спалося, видимо, сердешному. Ще б пак! Ідіотка!..
Почав дрімати, та не довелося мені спати сієї ночі: згук пострілу кинув мене з ліжка й розбудив увесь дім.