Побачення

Черкасенко Спиридон

— І казна-що вигадав ти, Матвію, їй-бо, казна-що...

— Дай цигарку!

— На... Ускочити — раз плюнуть. Досі з кимсь злигалась, їй-бо...

— А, геть к чортам!

— Повір... А вже коли той... то, брат, дорого не візьме,— продасть.

— Задавлю, як собаку!..

Матвій лапнув за кишеню, хоч гаразд і так почував, як мулить йому важкий холодний маузер і одтягає кишеню. Очі йому хижо блиснули, а зуби нервово клацнули.

— Холодно, чи що... чор-р-рт! — буркнув він і зціпив зуби.

— Та таки трохи є, либонь, морозить...

Вони, Матвій Харченко й Петро Галка, сиділи на горі, на руїнах якоїсь будівлі біля великого шляху до заводу й дивились вниз, у лощину, в якій, як у велетенській мисці, розкинулось велике заводське містечко, Праворуч невгамовною пожежею палав завод, випускаючи хмари рудого диму, що одразу підносився вгору, а потім розходився в повітрі, повертав ліворуч і сизим серпанком покривав містечко; вже смеркло, горіли низками електричні ліхтарі, й світло з димом робило ілюзію туманного осіннього вечора. Проміння заводських печей тремтячими відблисками освітлювало безліч чорних, закурених димарів, що стриміли над містечком і тихо курились, шугало попід небо, й не можна було розібрати, з чим грається воно — чи то з хмарами, чи з власним димом.

Усюди, по довгастих узгір'ях, поперерізуваних балками, й по шпилях купками горіли огні шахт і шахтарських слобідок. Задушливий сморід вугільного диму змішувався з важким духом від різниць, що стояли ліворуч, осторонь від містечка, й отруювали весняне повітря. Сумирно блимали зорі, іноді лякливо притьмарюючись від пекельного беззгучного реготу низового багаторотого страховища; край неба на заході ще яснів темно-смарагдовою смужкою понад обрієм.

Галка далеко жбурнув недокурок і гучно сплюнув.

— Ходімо, чи що? — звернувсь до нього Харченко, але сам сидів нерухомо і, підперши голову ліктями, дивився на заводські огні.

— Та вже коли йти, то ходімо... А може б... роздумав, га?.. Перейшли б балку та й на чавунці. Досвіта й дома будемо.'

— Чи держу я тебе? — розсердився Харченко.— Ну й іди к чортам, коли тобі не хочеться!.. Сам ув'язався...

— Ув'язався по-приятельському, бо вдвох безпечніш... для тебе ж... А тепер бачу, що витівка твоя не варт доброго слова і що з нею тільки вскочиш. Та хоч би було за що, а то... дурниці якісь... ніжності. Не личить нашому братові антимонії розводити.

— Не можу я.

— Бо дурень. Де ж се видано, щоб баба чотири роки ждала терпляче чоловіка та ще такого, якому й вороття немає. Досі заміж вийшла.

— Чув, що не вийшла.

— Ну, то любчика завела.

— Чи ти замовкнеш, анцихристе!..

— А хіба неправда?

— Нехай.

— Ну, то якого ж дідька пертись туди? Людям тільки заважати.

— А син? Сина хочу побачити. Ходім... буде тобі...

Вони підвелись і пішли мовчки. Гучно лунала в нічній пітьмі хода їхня по сухому, наїждженому вже шляху. Всюди горіли огні — ознака, що життя не перепинялося, але від того, що не чути було, як завжди, ні гуркотні, пі людських голосів, робилось моторошно й власне тупання здавалось якимсь зайвим, гостро-прикрим і примушувало озиратись, хоч навкруги не було ані духа. Мета їхньої подорожі, що потребувала багато відваги й обережності, а також довгочасна звичка, після втечі із заслання, часто критись від людей, настроювали бувалих зацькованих вовків на знайомий лад, і кожний зайвий згук, та ще викликаний власними рухами, дратував їх. Вони звернули з шляху й пішли низенькою м'якенькою травичкою, що недавно тільки вкрила вигони зеленим, не всюди рівним, оксамитом.

— Бух-бу-бух! — покотилося з балки, одгукуючись луною по горах. Потім знов настала тиша, й тільки купки огників приязно мигтіли звідусюди.

— Се ще що? — зупинився Галка, втопивши гострі очі в той бік, звідки почув стрель.

Харченко й собі став, але, догадавшись у чім річ, знов рушив, кинувши:

— Там над балкою церква... Молодь, мабуть, пушку випробовує, щоб стріляти, як заспівають "Христос воскрес".

— Угу,— муркнув Галка.

Далі вже йшли мовчки, кожний із своїми думами. Ся невеличка несподівана пригода зворушила їх більш, ніж вони хотіли того, збудила давні, заснулі й заховані десь далеко в серці згадки, й вони одна за одною нестримним потоком ринули зсередини.

Се було давно, років шість тому. Тоді вони були такими, як і ті, що стріляють ото, звичайними шахтарями. Один мав жінку й сина, другий жив у артілі. Надходив Великдень — вони так само метушились, чекали чогось незвичайного, небуденного, цілу ніч великодню товклись коло шахтарської церкви, допомагаючи пристроювати різнокольорові електричні лампочки попід дахом, на хресті, прибивати проводи до тих лампочок, готувати ракети, прив'язувати паперові ліхтарики й т. ін., що робить великодню службу в церкві цікавою й урочистою. А потім... тюрма, каторга й заслання, утеча й поневіряння з чужим паспортом у повсякчасній тривозі, повсякчасній небезпеці; грабіжства й наскоки ще збільшували ту небезпеку, бо на ноги було поставлено всю поліцію тієї місцевості, де вони порались, зійшовшись із такими, як самі; тільки бистрі перельоти з місця на місце рятували їх від поліції.

Харченко відтоді, як утік із заслання, не навідувався до жінки з сином, знаючи, що на його там чигають, але пекучої нудьги не здолав витруїти з свого серця й завжди носив її з собою. Зрештою не витерпів: зацькованого вовка потягло до рідного лігва, потягло стихійно, непереможно. Свідомість величезної небезпеки якось поблідла перед тим пориванням, посунулась назад, глибоко, а наперед виступили знадні картини побачення...

Вийшли над балку. По той бік падали огнища із смоляних кухов. Метушились тіні коло них.

Нічна пітьма поривчастими рухами то насовувалась на них, коли огнища притухали, то одбігала геть, розкриваючи білі стіни огорожі й церкви і освітлюючи рухливі постаті дітвори, парубоцтва й дівчат. Лунав веселий гомін, викрики, сміх. Часом огнище розгоралось і палало, як пожежа, сягаючи світлом далеко навкруги і в балку, де шелестів йому назустріч сухий торішній очерет, що виріс після скошеного.

Харченко й Галка пішли сим боком, не спускаючи очей з нічної картини, що одкрилася перед ними.