Підбадьорений першою перемогою, Піноккіо вирвався з лап розбійників, перескочив через огорожу і побіг через поле. Розбійники гналися за ним, мов собаки за зайцем.
Пробігши кілометрів п'ятнадцять, Піноккіо зовсім знемігся. І коли вже думав, що загине, він раптом побачив височенну сосну, видерся на неї і вмостився на самісінькім вершечку. Розбійники теж спробували вилізти на дерево, але долізли тільки до середини стовбура, зірвались і попадали на землю, обчухравши до крові руки й ноги.
Та вони не кинули своїх намірів. Назбиравши хмизу, вони обіклали ним сосну і розвели вогонь. Сосна запалала, мов смолоскип на вітрі. Піноккіо, бачачи, що полум'я сягає все вище, і не бажаючи засмажитися, одчайдушно стрибонув з дерева і помчав через поля та виноградники. Розбійники — за.ним, наступаючи на п'яти й навіть не задихавшись.
Вже й розвиднялося, а вони все бігли. І раптом Піноккіо опинився перед широким ї глибоким ровом, повним брудної, кольору кави з молоком, води. Що робити? "Раз, два, три!" — гукнув утікач і, розігнавшись, перескочив на той бік. Розбійники й собі пострибали, та не доскочили й шубовснули у воду. Піноккіо радісно загукав:
— Щасливо вам покупатись, синьйори розбійники,— І по біг далі.
Він думав, що ті вже потопились, але, оглянувшись, побачив, що вони біжать слідом у своїх мішках, з яких аж струменить вода.
XV. РОЗБІЙНИКИ ЖЕНУТЬСЯ ЗА ПІНОККІО І, СПІЙМАВШИ. ВІШАЮТЬ НА ГІЛЦІ ВЕЛИКОГО ДУБА
Піноккіо вже зовсім зневірився у своїх силах і ладен був упасти на землю, визнавши себе переможеним, та, оглядівшись довкола, побачив удалині серед купи зелених дерев білий як сніг будиночок.
— Якщо в мене стане сили добігти до того будиночка, я врятуюся: —І він щодуху помчав лісом. Розбійники — за н и м.
Так відчайдушно біг він майже дві години, поки, геть засапавшись, добувся до будиночка. Постукав у двері.
Ніхто не озвався.
Він постукав ще дужче, бо чув за спиною кроки і хекання своїх напасників. Знову тиша.
Тоді Піноккіо почав гатити в двері головою і ногами. У вікні показалася Прекрасна Дівчинка з блакитним волоссям, обличчя в неї було жовте як віск, очі заплющені, руки складені на грудях.
Не поворухнувши навіть губами, вона промовила голосом, що долинав ніби з того світу.
— В цьому будинку немає нікого. Всі померли.
— То хоч ти відчини мені! — благально закричав Піноккіо.
— Я теж мертва.
— Мертва? А що ж ти робиш там у вікні?
— Виглядаю домовину, в якій мене понесуть на кладовище.
Промовивши ці слова, Дівчинка зникла, а вікно нечутно зачинилося.
— О Прекрасна Дівчинко з блакитним волоссям,— вигукнув Піноккіо,— пожалій мене, відчини! Зглянься над бідним хлопчиком, за яким женуться розбій...
Він не доказав, бо його схопили за горло і ті ж таки голоси загрозливо пробубоніли:
— Ага, впіймався!
Нещасний, відчувши, що смерть стоїть у нього за плечима, затремтів так, що застукотіли руки й ноги в суглобах, задзвеніли І чотири золоті, сховані під язиком.
— То що? —запитали розбійники.— Роззявиш свого рота чи ні? Ага, мовчиш! Ну, зараз ти в нас розтулиш рота.
Вони витягли два здоровенні й гострі, як бритва, ножі і вдарили ними Піноккіо.
Та хлопчик, на щастя, був із твердого дерева, і леза ножів розлетілись на друзки. В руках у розбійників залишилися самі держаки. Напасники здивовано витріщилися одне на одного.
— Я надумав,— закричав один.— Його треба повісити. Повісьмо його!
— Повісьмо!—відгукнувся другий.
Як сказали, так і зробили. Зв'язали бідоласі за спиною руки, накинули на шию зашморг і повісили на гілці дерева, відомого під назвою Великий дуб.
Після цього розбійники посідали на траві, чекаючи, поки повішений востаннє дриґне ногами. Та минуло три години, а Піноккіо все ще борсався у зашморгу, міцно стуливши рота.
Розбійникам набридло чекати, і вони пішли собі, глузливо попрощавшись із Піноккіо:
— Бувай здоровенький! Сподіваємось, що завтра, як ми сюди прийдемо, ти зробиш нам таку ласку: гарненько помреш собі й роззявиш рота.
Тим часом знявся шалений північний вітер, і повішений загойдався,як церковний дзвін у свято. Це завдавало йому страшенних мук, а зашморг усе тугіше стискав горло, забивав подих.
В очах у дерев'яного хлопчика потемніло. Та хоч і чув смерть за плечима, він усе-таки сподівався, що ось-ось нагодиться якась милосердна душа І допоможе йому. Так і не дочекавшись рятівника, Піноккіо згадав про свого батька... І насилу пробелькотав:
— Ох, мій бідний тату! Якби ти був тут!
І більше він нічого не міг сказати. Заплющив очі, роззявив рота, витяг ноги і, здригнувшись востаннє, повис непорушно.
XVI. ПРЕКРАСНА ДІВЧИНКА З БЛАКИТНИМ ВОЛОССЯМ НАКАЗУЄ ЗНЯТИ ДЕРЕВ'ЯНОГО ХЛОПЧИКА З ДЕРЕВА, ПОКЛАСТИ В ПОСТІЛЬ І ВИКЛИКАЄ ТРЬОХ ЛІКАРІВ, ЩОБ ВОНИ ВСТАНОВИЛИ, ЖИВИЙ ВІН ЧИ МЕРТВИЙ
Тоді як нещасний Піноккіо, якого розбійники повісили на гілці Великого дуба, був більше мертвий, ніж живий, Прекрасна Дівчинка з блакитним волоссям знову виглянула у віконце й остовпіла від подиву: бідний хлопчик, повішений за горло, під шаленим вітром витанцьовував тарантелу. Серце її сповнилося безмежною жалістю до бідолахи, і вона тричі ляснула в долоні.
Гучно залопотіли прудкі крила, і великий сокіл спустився на підвіконня.
— Що накажете, Чарівна Феє? — спитав Сокіл і схилив на знак пошани дзьоба. (Бо, щоб ви нарешті знали, Дівчинка з блакитним волоссям насправді була дуже добра Фея, яка вже тисячу років жила тут на узліссі.)
— Ти бачиш дерев'яного хлопчика, що висить он там на гілці Великого дуба?
— Бачу.
— Так-от. Лети негайно туди, розірви своїм міцним дзьобом мотузку, па якій гойдається хлопчик, і поклади його обережно на траву під дубом.
Сокіл полетів, за дві хвилини повернувся й сказав:
— Я виконав тс, що ви мені звеліли.
— Що з ним? Він живий чи мертвий?
На перший погляд він здавався мертвий, але не зовсім, бо тільки-но я розв'язав зашморг у нього на шиї, він зітхнув і ледь чутно пробелькотів: "Тепер мені краще".
Тоді Фея ляснула в долоні двічі, і з'явився чудовий Пудель, який ходив на двох задніх ногах, ну точнісінько як людина.
Пудель був одягнений у парадну кучерську ліврею. На голові він мав невеличкий трикутний капелюх, вишитий золотом, білу перуку з кучерями, що спадали аж на плечі. А ще на ньому був фрак шоколадного кольору з брильянтовими ґудзиками і двома великими кишенями для кісток, які дарувала йому на обід хазяйка, та короткі штанці з червоного оксамиту. На ногах він носив шовкові панчохи ї легенькі черевички. Ззаду в нього висів такий ніби капшук з синьої матерії, куди він ховав у дощ свого хвоста.