Лисиця теж хотіла б трішечки чогось перекусити— Але через те, що лікар прописав їй сувору дієту, вона мусила вдовольнитися звичайним солодким зайцем з легеньким гарніром— вгодовацими курочками й молодими півниками. На закуску вона замовила рагу з куріпок, кроликів, жаб, ящірок і винограду. Більше нічого вона не захотіла. її вже, мовляв, нудить від їжі, вона й крихітки в рот не може взяти.
Хто їв найменше, то це ПІноккіо. Він попросив шматочок горіха і скибочку хліба, та й це залишив на тарілці. Бідолаха був ситий думками про золоті монети, які він збере на Чарівному полі.
Після вечері Лисиця звернулась до хазяїна:
— Приготуйте нам дві гарні кімнати: одну для синьйора Піноккіо, другу для мене й мого приятеля. Ми подрімаємо перед дорогою. Не забудьте опівночі нас розбудити.
— Слухаюсь, синьйори,— відповів хазяїн і підморгнув Лисиці й Котові, мовляв: "Зрозумів, ясно!"
Піноккіо тільки ліг, одразу й заснув. Йому приснився сон, ніби він стоїть посеред поля, де густо ростуть деревця, а з них гронами звисають золоті монети. Вітер хитає гілля, і монети видзвонюють "дзінь-дзінь-дзінь", ніби запрошують: "Підходьте і рвіть нас". Та коли Піноккіо простягнув руки, щоб зірвати з дерева пригорщу золотих монет і покласти собі в кишеню, він прокинувся, бо хтось тричі бухнув у двері кімнати.
Це був хазяїн, який прийшов сказати, що вже пробило північ.
— А мої друзі вже готові? — спитав дерев'яний хлопчик.
— Не тільки готові! Вони вже годину як пішли.
— Чому так спішно?
— Бо Кіт дістав звістку, що його старшеньке котеня відморозило собі лапки й ось-ось помре.
— А вони заплатили за вечерю?
— Та що ви кажете? Вони так добре виховані, що не могли виявити до вас таку нечемність.
— Даремно! Така нечемність не дуже образила б мене! — промовив Піноккїо, почухавши потилицю. Потім запитав:
— А мої добрі друзі сказали, де вони чекатимуть мене?
— На Чарівному полі завтра вдосвіта.
Піноккіо заплатив один золотий за себе та своїх супутників і вийшов з таверни.
Він посувався вперед майже помацки, бо надворі було темно, хоч в око стрель. Тиша, ніде ані шелесне. Тільки якісь нічні птахи перелітали через вулицю, мало не черкаючись крильми об ніс Піноккіо. Він перелякано зупинявся, кричав: "Хто там?", і луна від навколишніх горбів відповідала йому: "Хто там, хто там, хто там".
Ідучи далі, він помітив на стовбурі дерева малу комаху, яка світилася блідим світлом, мов нічник під абажуром.
— Ти хто? —спитав Піноккїо.
— Я тінь Цвіркуна-балакуна,—відповіла комаха таким тихеньким і слабеньким голоском, ніби він долинав з того світу.
— Чого ти від мене хочеш?
— Хочу дати тобі пораду. Повертайся назад і віднеси тих чотири золотих, що лишились у тебе, своєму бідному татові, який плаче й побивається, що більше ніколи тебе не побачить.
— Завтра мій тато стане багачем, бо з цих чотирьох золотих зробляться дві тисячі.
— Не вір, мій хлопчику, тим, хто обіцяє тебе зробити багатим за один день. Так чинять божевільні або шахраї. Послухайся мене, вертайсь додому.
— Ні, я піду далі.
— Вже пізня година!..
— Я піду!
— Ніч така темна...
— Я піду далі!
— Шлях небезпечний...
— А я піду!
— Пам'ятай, ПіноккІо, діти, які роблять, що їм заманеться, рано чи пізно жалкують про це.
— Давня байка. На добраніч, Цвіркуне.
— На добраніч, ПіноккІо. Хай береже тебе небо від лиха й розбійників.
Промовивши останні слова, Цвіркун-балакун погас одразу, мов свічка, на яку дмухнули. На дорозі стало ще темніше, ніж перед тим.
XIV. НЕ ПОСЛУХАВШИСЬ ДОБРИХ ПОРАД ЦВІРКУНА-БАЛАКУНА, ПІНОККЮ ЗУСТРІЧАЄТЬСЯ З РОЗБІЙНИКАМИ
І справді,— міркував Піноккіо, прямуючи все далі й далі,— які ми, діти, бідні й нещасні! Всі нас лають, всі мам вичитують, дають поради. Кожен пнеться у вихователі, в батьки, у вчителі. Всі—навіть Цвір-куни-балакуни. І ось, будь ласка, слухайся нудних порад Цвіркуна, а то хто знає, які лиха мене спіткають! Уже навіть розбійників маю зустріти на дорозі! На щастя, я не вірю в розбійників і ніколи не вірив. На мою думку, розбійників навмисне вигадали батьки, щоб лякати дітей, які хочуть гуляти, вночі! А коли б вони й зустрілися мені оце, то хіба я злякався б? Ніскілечки! Я б гукнув їм: "Синьйори розбійники, чого ви хочете від мене? Пам'ятайте, що я жартів не люблю! Відчепіться від мене і йдіть своєю дорогою". Після таких слів розбійники, по-моєму, дадуть драла, аж закурить. А як вони, боронь боже, не схочуть тікати, то дремену я, і квит".
Та не встиг Піноккіо обміркувати все до кінця, як позад нього почувся легкий шелест листя.
Оглянувшись, він побачив у темряві дві постаті, закутані в мішки з-під вугілля. Невідомі бігли за ним навшпиньки, немов привиди.
— А ось і вони,— промовив Піноккіо сам до себе і, не знаючи, куди сховати своє золото, поклав монети в рота під язик.
Після цього він спробував утекти, але не ступив ще й кроку, як його схопили за руки, І ,два приглушені голоси загрозливо сказали:
— Гаманець або життя!
Піноккіо боявся вимовити бодай слово, бо тримав у роті монети. Він почав кланятись І махати руками, неначе німий, щоб дати зрозуміти незнайомцям у мішках, накинутих на голови (крізь прорізані дірки поблискували тільки очі), що він бідний дерев'яний хлопчик і в нього в кишені немає навіть фальшивого чентесімо.
— Давай, давай! Менше базікай І викладай гроші! — гримали бандити.
Дерев'яний хлопчик захитав головою І розвів руками, що мало означати: "Немає в мене грошей".
— Давай гроші, бо тут тобі й смерть,— погрозив розбійник, вищий на зріст.
— Смерть! — повторив другий.
— Ми порішимо тебе, а потім і твого батька.
— І твого батька!
— Ні, ні, тільки не татуся! — вигукнув розпачливо Піноккіо, і в роті в нього задзвеніли монети.
— Ах ти, негіднику! Значить, ти сховав гроші під язиком? Виплюнь їх негайно!
Піноккіо вперто мовчав.
— Ага, ти прикинувся глухим? Зачекай трохи, ми тебе примусимо виплюнути монети.
Один розбійник схопив Піноккіо за носа, а другий —за "підборіддя, і почали смикати в гору-вниз, щоб примусити дерев'яного хлопчика роззявити рота, але марно: рот ніби хто забив цвяшками чи наглухо заклепав.
Тоді розбійник, нижчий на зріст, Витягнув ножаку І спробував засунути лезо між губи. Але Піноккіо миттю схопив його руку в рота, відкусив і виплюнув. На превеликий свій подив, він побачив, що то не рука, а котяча лапа.