Неможливо описати всі обійми, дружні стусани й щиглі, які дісталися Піноккіо від усіх акторів і акторок дерев'яної трупи.
Це була безумовно зворушлива картина, але глядачі хотіли дивитися далі виставу, їм уже нетерпеливилось, і вони загукали:
— Хочемо комедії! Дайте комедію!
Та марно вони рвали горлянки: дерев'яні ляльки, замість вести спектакль, закричали й загаласували ще дужче. Вони підхопили Піноккіо на плечі й урочисто винесли на передню частину сцени.
Та ось де не взявся хазяїн театру, такий страшний із себе, що навіть дивитися було страшно. У нього була чорна, як вугілля, борода, довга аж до землі; ходячи, він наступав на неї ногами. Рота мав широкого, як піч, очі блискали, як два червоні ліхтарі. В руках він тримав замашний нагай, сплетений Із зміїних та лисячих хвостів.
Коли несподівано з'явився хазяїн, усі поніміли, затамувавши подих. Запала така тиша, що можна було почути, як пролетить муха. Бідні ляльки, хлопчики й дівчатка, тремтіли, як осикові листочки.
— Ти чого прийшов до мого театру? Чинити неподоб ства?— запитав у Піноккіо страшним захриплим голосом хазяїн.
— Повірте, вельмишановний пане, я нічого не винен.
— Цить! Завтра я з тобою поквитаюсь.
І справді, після вистави хазяїн пішов на кухню, де на товстому рожні смажився на вечерю величезний баран. Та для того, щоб м'ясо добре підсмажилося, не вистачало дров. Хазяїн покликав Арлекіна й Полішинеля і наказав їм:
— Принесіть .мені отого хлопця. Я його почепив у сінях на цвяшку. Мені здається, що він із сухенького дерева і горітиме чудово. Тоді мій баран добряче підсмажиться.
Арлекін і Полішинель спершу завагались, але, налякані страшним поглядом хазяїна, вийшли і незабаром повернулися, несучи попідруки Піноккіо, що звивався, як вугор на березі, і-розпачливо верещав:
— Ой татоньку мій, рятуй мене! Я не хочу помирати!
XI. ЖЕРИВОГОНЬ ЧХАЄ І ПРОЩАЄ ПІНОККІО, ЯКИЙ ПОТІМ РЯТУЄ ВІД СМЕРТІ СВОГО ДРУГА АРЛЕКІНА
Хазяїн лялькового театру Жеривогонь (так його звали) мав, як уже сказано, дуже страшний вигляд—а надто лякала чорна борода, що, мов фартух, покривала всі груди і ноги,— але в глибині душі був непоганою людиною. Бо коли внесли бідолаху Піноккіо, який щосили пручався, вигукуючи: "Не хочу помирати, не хочу помирати", Жеривогонь пройнявся до нього співчуттям І жалістю. Деякий час він намагався перемогти себе, але нарешті здався і почав голосно чхати.
Почувши це, Арлекін, який уже був засумував і похилився, мов плакуча верба, повеселішав і прошепотів до Піноккіо:
— Усе гаразд, братику! Хазяїн чхає, а це певний знак, що йому тебе шкода. Ти врятований.
Слід зауважити — інші люди, жаліючи когось, плачуть або труть кулаками очі, а Жеривогонь від жалості починав чхати. Таким чином він давав іншим узнаки, що має добре серце.
Начхавшись удосталь, хазяїн знов насупився і гримнув на Піноккіо:
— Ану не плач! Від твого вереску У мене заболів живіт... Такі кольки, що я... А-а-апчхи!
— Будьте здорові,— сказав Піноккіо.
— Дякую. А твої тато й мама ще живі? — запитав Жеривогонь.
— Тато живий, а мами я ніколи й не знав.
— Твій старенький татусь дуже засмутився б, якби я кинув тебе у вогонь. Бідний старий, мені його дуже шкода. А... а... апчхи,—і він чхнув ще тричі.
— На здоров'я!—сказав Піноккіо.
— Дякую! Зрештою, треба поспівчувати й мені, бо, як бачиш, у мене немає дров, щоб досмажити барана, і ти, щиро кажучи, дуже згодився б для цього. Але ти розчулив мене, і доведеться потерпіти. Замість тебе я кину у вогонь якусь іншу ляльку з мого театру. Гей, жандарми!
На цей поклик негайно з'явилися два дерев'яні жандарми, довгі-предовгі, худющі-прехудющі, в трикутних капелюхах. У руках вони тримали оголені шаблі.
Хазяїн наказав хрипким голосом:
— Візьміть Арлекіна, міцно зв'яжіть і киньте у вогонь. Я хочу, щсб мій баран добряче підсмажився.
Уявіть собі, як було нещасному Арлекінові! Він так злякався, що аж заточився і впав на підлогу.
Піноккіо, побачивши це жахливе видовище, кинувся до ніг хазяїнові. Ридаючи й обливаючи слізьми довжелезну бороду, почав благати:
— Змилуйтеся, синьйоре Жеривогонь.
— Тут немає синьйорів,— гримнув хазяїн.
— Змилуйтесь, синьйоре Кавалер.
— Тут немає ніяких Кавалерів.
— Змилуйтесь, синьйоре Начальник.
— Тут немає ніяких Начальників.
— Змилуйтеся, синьйоре Генерал!
Почувши, що його назвали генералом, хазяїн перестав супитися, враз змилостивився. Він спитав:
— Чого ти хочеш?
— Я благаю пожаліти Арлекіна.
— Я не можу цього зробити. Якщо я пожалів тебе, то треба кинути у вогонь його, бо я хочу, щоб мій баран гарно підсмажився.
— Тоді,— гордо вигукнув ПІноккіо, зводячись на ноги і кидаючи на землю свій ковпачок,— я знаю, що робити. Вперед, синьйори жандарми! Зв'яжіть мене і киньте в полум'я. Несправедливо, щоб бідний Арлекін, мій справжній друг, помер замість мене.
Ці слова, вимовлені гучно і сміливо, змусили заплакати всіх ляльок, що спостерігали цю сцену. Навіть жандарми, хоча й зроблені з дерева, плакали, мов ягнята.
Якийсь час Жеривогонь сидів похмуро й непорушно, наче крижана гора, потім потроху заворушився і почав чхати. Чхнувши чотири чи п'ять разів, він широко розкрив обійми І мовив до Піноккіо:
— А ти молодець, хлопче! Ходи-но сюди, я тебе розцілую.
Піноккіо миттю підбіг, видерся, мов білка, вгору по хазяїновій бороді і щиро-щиро поцілував його в кінчик носа.
— Виходить, ви помилували мене? — спитав бідолаха Арлекін таким тихеньким голоском, що його ледве почули.
— Авжеж, помилував,— відповів Жеривогонь і додав, зітхнувши і похитавши головою: — Так воно й буде! Доведеться мені цього вечора з'їсти недосмаженого барана. Та надалі горе тому, на кого впаде мій вибір!
Почувши, що Арлекіна помилувано, ляльки побігли на сцену і, запаливши, ніби для святкової вистави, всі лампи й світильники, почали танцювати І стрибати. Вже й надворі світало, а вони все танцювали.
XIІ. ХАЗЯЇН ТЕАТРУ ЖЕРИВОГОНЬ ДАРУЄ ПІНОККІО П'ЯТЬ ЗОЛОТИХ МОНЕТ, ЩОБ ТОЙ ВІДНІС ЇХ СВОЄМУ БАТЬКОВІ ДЖЕППЕТТО, АЛЕ ПІНОККІО ПІДДАЄТЬСЯ НА УМОВЛЯННЯ ЛИСИЦІ й КОТА І ЙДЕ З НИМИ
Наступного дня хазяїн театру покликав Піноккіо і спитав:
— Як звати твого батька?
— Джеппетто.