— Заплющ очі й спи.
Піноккіо заплющив очі, прикидаючись, що спить. І поки він отак прикидався, Джеппетто розвів у яєчній шкаралупі столярного клею і приклеїв куди треба обидві ноги. Припасував їх так добре, що й не помітно було, де вони приклеєні.
Тільки-но дерев'яний хлопчик відчув, що знову має ноги, як враз скочив зі столу на підлогу і почав стрибати й перекидатися через голову, ніби збожеволів від радості.
— Щоб віддячити вам за все, що ви зробили для мене,— сказав Піноккіо,— я хочу негайно піти до школи.
— Молодець, хлопче!
— Але, щоб ходити до школи, мені потрібен одяг. Джеппетто був бідна людина і не мав у кишені жодної монетки, тож він зробив для Піноккіо курточку з кольорового паперу, черевики з дерева, а з м'якушки хліба ковпачок.
Піноккіо відразу побіг помилуватися на себе в ночвах з водою, і так йому сподобався власний вигляд, що він гордовито вигукнув:
— Я тепер справжній синьйор!
— Атож,—сказав Джеппетто,— але май на увазі, що в синьйора одяг не тільки гарний, а й чистий.
— До речі,— зауважив дерев'яний хлопчик,— для школи мені потрібно ще щось, до того ж найголовніше.
— А саме?
— Буквар.
— Правильно! Але де ж його взяти?
— Та де ж? Піти в книгарню І купити.
— А звідки взяти грошей?
— У мене немає.
— У мене теж,— засмутився добрий дідусь.
І Піноккіо, хоча й був дуже веселий хлопець, теж засмутився, бо біду, коли вона справжня, розуміють усі діти.
— Стривай! — вигукнув раптом Джеппетто, скочивши з місця. Схопив свою плисову приношену куртку і вибіг.
Незабаром він повернувся; в руках тримав буквар для сина. Бідолашний дідусь лишився в самій сорочці, а надво рі падав сніг.
— Де ж твоя куртка, тату?
— Продав.
— А навіщо?
— Бо мені стало жарко.
Піноккіо зрозумів, у чому річ, і, не стримавши пориву свого доброго серця, кинувся на шию Джеппетто і палке поцілував його.
IX. ПІНОККІО ПРОДАЄ БУКВАР, ЩОБ КУПИТИ КВИТОК У ЛЯЛЬКОВИЙ ТЕАТР
Як тільки перестав падати сніг, Піноккіо узяв під пахву свій новенький буквар, вийшов на вулицю і попрямував до школи. Дорогою він мріяв про гарні, навіть чудові речі і промовляв сам до себе:
— Сьогодні в школі я навчуся читати, завтра — писати, а післязавтра — рахувати. А потім, вивчившись, я зароблю багато грошей і на перший заробіток куплю батькові вовняну гарну куртку. Та не просто вовняну! Я знайду куртку, оздоблену золотом і сріблом, з діамантовими ґудзиками. Бідолашний батько цього таки заслужив, бо через мене лишився в самій сорочці в такий холод, аби лиш я мав змогу вчитися! Не всі батьки здатні на такі жертви!
Поки він казав собі ці зворушливі слова, вдалині почулася музика: свистіли флейти і гупав великий барабан. Пі-пі-пі, пІ-пі-пі, бум, бум, бум, бум...
Піноккіо зупинився і прислухався. Музика долинала від маленького селища, що лежало на березі моря. Туди вела довга-предовга дорога.
— Що не за музика? Як шкода, що я маю йти до школи, коли б не це...
Він завагався: іти в школу чи завернути послухати музику.
— Сьогодні я послухаю музику, а завтра піду до школи. Школа ніде не дінеться,— сказав нарешті цей шибеник і пересмикнув плечима.
Як сказав, так і зробив. Піноккіо звернув на ту дорогу і побіг щодуху. Чим далі, тим виразніше чулися звуки флейт і удари в барабан: пі-пі-пі, пі-пі-пі, пі-пі-пі, бум, бум, бум.
І ось він уже посеред площі, де люди обступили великий дерев'яний балаган з яскраво розмальованою полотняною завісою.
— Що це за хата? — спитав Піноккіо у місцевого хлопця.
— Прочитай афішу й дізнаєшся.
— Та я б залюбки прочитав, але саме сьогодні не вмію читати.
— Браво, йолопе! То я сьогодні тобі прочитаю. Знай же: на цій афіші червоними, як вогонь, літерами написано: "Великий ляльковий театр".
— А коли початок вистави?
— Зараз починається.
— А скільки треба платити за вхід?
— Чотири сольдо.
Піноккіо зопалу забув усякі правила пристойності. Не соромлячись він звернувся до хлопчика:
— Ти даси мені до завтра чотири сольдо?
— Я б тобі дав їх залюбки,— відповів той глузливо,— та саме сьогодні не можу.
— За чотири сольдо я продам тобі свою курточку.
— А навіщо мені твоя паперова курточка? Як піде дощ, вона розлізеться на клаптики.
— Тоді купи мої черевики.
— Вони годяться тільки на розпал.
— А скільки ти даси за мій ковпачок?
— Гарну я б зробив покупку! Шапка з м'якушки хліба! Та миші з'їдять її в мене на голові.
ПІноккіо потрапив у безвихідь. Він хотів, але не насмілювався запропонувати останнє, що в нього було. Вагався, сумнівався, мучився. І нарешті випалив:
— А чи не даси ти мені чотири сольдо за цей новий буквар?
— Я хлопець і нічого не купую в хлопців,—відповів його маленький співрозмовник, який виявився набагато розсудливішим за нашого героя.
— Я візьму буквар за чотири сольдо,— вигукнув ганчірник, який чув усю їхню розмову.
За одну мить книжку було продано. Подумати тільки, що бідний Джеппетто сидів дома І тремтів від холоду в самій сорочці, бо купив синові буквар!
X. ЛЯЛЬКИ ОДРАЗУ ВПІЗНАЮТЬ СВОГО БРАТА ПІНОККІО І ВЛАШТОВУЮТЬ ЙОМУ ПИШНУ ЗУСТРІЧ, ТА В НАЙУРОЧИСТІШИЙ МОМЕНТ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ХАЗЯЇН ТЕАТРУ, І ПІНОККІО ЗАГРОЖУЄ ЖАХЛИВА НЕБЕЗПЕКА
Коли ПіноккІо зайшов до театру, там мало не зчинилась революція. А треба сказати, що завісу вже підняли і вистава почалася.
На сцені були Арлекін та Полішинель, І вони, як завжди, сварилися між собою, обмінюючись погрозами, ляпасами і потиличниками.
Глядачі не спускали очей зі сцени і аж за животи бралися від сміху, бо дві ляльки сварились майстерно, ніби справжні люди. Зненацька Арлекін затну вся, повернувся обличчям до зали і, показавши рукою кудись у задні ряди, заголосив трагічним голосом:
— О боги! Чи я сплю? Чи ні? Адже там унизу —ПіноккІо!
— Справді, Піноккіо! — вигукнув Полішинель.
— Так, це він,— вискнула синьйора Розаура, висунувши голівку з-за лаштунків.
— Піноккіо, Піноккіо! — закричали хором усі ляльки і прожогом вибігли на сцену.— Піноккіо! Наш братик Піноккіо! Хай живе Піноккіо!
— Піноккіо, піднімись сюди, до мене! — кричав Арлекін.— Прийди в обійми своїх дерев'яних братів!
Почувши таке палке запрошення, Піноккіо одним скоком подолав відстань від задніх рядів до передніх. Ще один стрибок — і він уже на голові диригента оркестру, а там і на сцені.