Понюхно підвівся: "Піду ще раз до Сідалковського". Виходячи в коридор, він завжди натягав на себе маску обережності, бо був переконаний, що стіни не лише вуха, а й очі мають. Але цього разу він ніс таке відкрите обличчя, на якому жодних виразів — як гостей у квартирі Кнюха. Ось тільки очі зробилися маленькі й круглі. Але ж у Понюхна все було кругле: круглий животик, кругла голова, круглі ніздрі в круглому носику-п'ятачку, ніби з червоної міді. Тільки решта обличчя — жовте. І, мабуть, тому здалеку голова скидалася на збільшену в десятки разів жовту більярдну кулю, добре посічену киями. А цю кулю хтось узяв і поставив зовсім не на той тулуб, ніби надломлений, як вершечок дерева, біля самої крони. Від цього складалося враження, що Понюхно вічно збирається когось буцнути своєю головою або вона така важка, що її важко утримати на плечах. Коли на нього дивився Ковбик, то йому здавалося, що Понюхно збирається пройти крізь натовп, розштовхуючи його не ліктями чи своїми довгими, з вузлуватими пальцями, руками, а головою. Ця постійна цілеспрямованість уперед чи не найбільше бентежила Стратона Стратоновича: "Що не кажіть, а я таки у френологію вірю! Такий бицьо головою тебе зсуне з крісла, ще й підімне під себе".
Іраклій Йосипович підійшов до кабінету Сідалковського. Двері час від часу відчинялися, і Євграф викидав якийсь непотріб в урну, що стояла в коридорі (кошика в кабінеті він не тримав принципово).
— Іраклію Йосиповичу, — вдав, що дуже зрадів цій зустрічі, Сідалковський.
Він був певний, що той йому зараз скаже: "А ви б, Сідалковський, з'їли оце шашлика?" — Євграф не дав йому розкрити рота, сам пішов в атаку:
— А ви б оце, Іраклію Йосиповичу, випили зараз пепсі-колу?
— А на біса вона мені здалась!
— За мій рахунок. На більше я вже не спроможний. Адвокат усі гроші з'їв. — Сідалковський пригадав, що якось і він пригостив пивом Іраклія Йосиповича. Той пив, прицмокував губами і казав:
— Пій! Ну чого ви — пій, пій! — в розумінні "пий" запрошував він Сідалковського. Сідалковський пива не любив і завжди казав:
— Я не шахіст і своєю фігурою жертвувати не буду!
Євграф тільки тепер помітив, що Понюхно стояв скоріш сірий, ніж темний. А він був подумав, що Понюхно зайшов сюди, аби запропонувати розпити пляшку шампанського чи по кухлю пива. Сідалковський забрав свої думки назад і мовив співчутливо:
— Ви як фотопапір, який уже хтось раз засвітив.
Понюхно почорнів, а тоді став рожевим, після чого почав набирати кольору столового буряка.
— Іраклію Йосиповичу, у вас стільки масок, що за ними зовсім не видно вашого обличчя.
— Я до вас не жартувати прийшов. Тут справа серйозна… Як, до речі, вас по-батькові? — перейшов на офіційний тон Понюхно.
— У нас директор Стратон, — поспішив повідомити Сідалковський. — Діти усі— Стратончики, а ми — Стратоновичі! По цьому визначаємо, по цьому підбираємо, по цьому й проводжаємо.
— Я вас цілком серйозно і офіційно питав. А ви валяв дурня! Ваш дружок мене щойно образив!
— Це він залишив відбиток червоного шраму на вашій щоці?
— Ви що сказав? — вирячив очі на Сідалковського Понюхно.
— Тоді прошу уточнення, яким чином він вас образив, Іраклію Йосиповичу? Чи ви хочете подати заяву на місцевком? Ми її обговоримо.
— На біса мені заява? Він мене назвав "ослом облізлим" і "фіндіпошівським скупердяєм"…
— Звичайно, перша образа — це наклеп, Іраклію
Йосиповичу… Але друга… Я б сказав: а хто з нас любить, коли йому кажуть правду в очі? Так що вимагається від мене?
— Будьте мені за свідка!
Сідалковський при слові "свідок" надкусив язика.
— За свідка? Але ж я сам, Іраклію Йосиповичу, тепер підсудний. Ви не за адресою…
У коридорі з'явився усміхнений Бубон.
— Як поживаєте, шановний? — кинув він через поріг до Сідалковського. — Як рухається справа?
Яка саме справа — він не уточнив, хоч Сідалковський його зрозумів краще, ніж суддя народного суду. Тож у відповідь тільки зміряв його таким поглядом, що, здавалося, Карло Іванович після цього виступить у найлегшій ваговій категорії. Але погляд Сідалковського на Бубона, як і на бухгалтерські відомості, не мав абсолютно ніякого впливу. Карло Іванович зайшов у бухгалтерію у тій же ваговій категорії, що й вийшов звідти.
— Так що, не підете? — перепитав Понюхно.
— Не піду! А потім, Стратон Стратонович цього не любить.
— Всі ви тут однакові! — розізлився Понюхно.
— Не всі, Іраклію Йосиповичу. Грак і Ковбик набагато нижчі від нас.
Понюхно несподівано налився кров'ю й зробив кілька загрозливих кроків у бік Сідалковського. Однак, мабуть, згадавши Грака та його перебування на "курорті", раптово відступив, тоді кинувся на стіну, на якій чомусь не знайшов дверей, і вискочив туди, звідки зайшов, але перед цим двічі буцнувши об двері головою. Сідалковського це дуже здивувало й примусило задуматися над подальшою долею Євмена Миколайовича: якщо такі удари будуть раптом застосовані до його невеличкої, худорлявої постаті… "Він розсиплеться", — дійшов висновку Сідалковський і про всяк випадок вийшов у коридор, щоб визначити курс, на який ляже Понюхно. На Гракове щастя, спина Іраклія Йосиповича сховалася за дверима його власного кабінету.
— Споїти б паскуду, — всівшись за свій стіл, розмірковував Іраклій Йосипович. — Здати б у витверезник. Для цього я й грошей не пожалів би. Але воно ж, недоношене, не п'є… Я йому цього ніколи не забуду!..
Остання фраза була улюбленою у Понюхна. Найчастіше він її вживав як дотеп, коли йому робили якусь дрібну послугу. Наприклад, першим пропускали на ескалатор у метро, кинувши за нього п'ятака, чи кликали його на сто грам і пончик. Понюхно завжди дякував і неодмінно казав:
— Я вам цього ніколи не забуду!
Коли він сідав з кимось грати в шахи, супротивник часто повідомляв:
— Я вже років чотири не грав!
— Чотири роки? — перепитував Понюхно і сам відповідав: — Чотири роки — не строк, казав один мій знайомий, коли йому за шість втеч з тюрми дали сто двадцять.
Улюблений жарт Понюхна — це розповідь про директора:
— Прийшов якось до мого знайомого директора слідчий. Довго рився в накладних, нарядах, а після перевірки директор його й запитує: "Ну як там у нас?" — "Поки що працюйте" — відповів слідчий…