Грак безнадійно махнув рукою:
— Сьогодні нічого не вийде, Іраклію Йосиповичу.
— А це ж чому?
— По-перше, грошей Зося не дає. Самі ж знаєте, я приймак. Як у народі кажуть? Зачуха — завідуючий чужим хазяйством. По-друге, з "курорту" недавно повернувся. Відпочивав разом з працівниками Міністерства внутрішніх справ. Грошей — ні коп'я. По-третє, діло є… От після того діла й можна буде випити. За рахунок Мамуні…
— Яке діло? — насторожився Понюхно.
— Он ті штуки в кутку бачите? Оті,— показав Грак, — загорнуті в папір.
— Ну, бачу! А що то?
— Антоша з майстерні літери для нового гасла привіз. Чіпляти будемо. Стратон Стратонович доручив це зробити вам і мені!
— А для чого ж ви нові гасла вигадуєш? — з недовірою перепитав Понюхно, кинувши оком на списаний аркуш паперу.
— А ви що, Ковбика не знаєте? Він же боїться, щоб хтось раптом не…
— Це ви, звичайно, вигадав, що і я повинен вивішувати?
— А ви що, проти?..
— Проти чого?
— Проти склянки шампанського?
— Ви б так зразу сказав.
На дах лізли через горище, рясно обліплене павутинням.
— Ви ж чув, мені сьогодні цікавий сон снився, — розпочав Понюхно по-товариськи, наперед смакуючи ще не взятим пивом чи склянкою шампанського.
Грак знав, що Понюхнові завжди один і той же сон сниться. Він його вже неодноразово розповідав, але щоразу, коли мав чудовий настрій, починав спочатку, перед цим уточнюючи:
— А я хіба не розповідав?
— Та коли ж? Я ж сидів, — останні два слова Грак вимовляв з такою гідністю, ніби його посадили несправедливо.
— Та ви слухай! — Понюхно ліз на дах позаду Грака і говорив йому в спину. — Сниться мені, що я… Ну, як оце зараз, лізу вгору, але по дуже гарно розмальованих сходах. До великого будинку лізу. Можна сказати, палацу. Лізу, лізу…
— Високо ж ви забралися…
— Та ви слухай… Лізу… Уже й хмари внизу, а той палац усе віддаляється від мене і віддаляється.
— А чого ж ви туди лізли? Там що, папахи розподіляли?..
— Дурний ви… Ви будете слухати чи ні?!
— Я й так самі вуха, — продемонстрував Грак, знявши кепочку.
— Коли це нарешті піднімаюся я не то в лоджію, не то в такі блакитно-золоті передпокої, дивлюсь, а там сходи викладені самими грошовими купюрами. І все крупними-крупними. По сотні й по півсотні… Ви мене чув? Я до цих сходів, а вони круто вгору, перед самим моїм носом. Я по них уже не лізу — повзу. Ще вище повзу. А вони звужуються, звужуються, і мені вже немає де ні рук, ні ніг поставити. Такими вузенькими раптом ті сходи зробилися. Дивлюсь, і гроші поменшали. То ще йшли десятки, п'ятірка, а це все троячки та карбованці. Тут я не стримався та як закричу: "Більші! Більші випускайте гроші. Купюри більші й ширші, а то по цих до палацу не доберуся…" Тільки це я сказав, а тут жінка мене під бік — штовх! "Що? — питає.— Знову гроші снились?" Повіриш, прокинувся, сів на ліжко і аж заплакав. Стільки грошей було під ногами…
— А ви б у цей час не спали, — щиро порадив Грак.
Понюхно хотів йому щось сказати, але знизу їх хтось гукнув. Грак звісив над ринвою пінгвінячого носа. На тротуарі стояв солдат і красномовними жестами показував, чого саме хоче від них. Грак присів на карниз, глупо оглядаючись. Відповів солдатові одразу двома жестами: мовляв, нічого не розумію.
— Дай закурить! — просто сказав солдат.
— А-а! Ти б так зразу й сказав, а то розмахуєш руками, ніби здаєшся… По цій лінії звертайся до нього, — кивнув він на Понюхна.
Понюхно вдав, що не чує.
— А він? — кивнув солдат на Іраклія Йосиповича. — Скажи йому: курить хочеться, помираю…
Понюхно підморгнув: скажи, мовляв, що я й справді не чую.
— Кажу ж тобі, він глухий. Бач, у нього шрам на щоці! Це з фронту. Там його казанком німецьким контузило. З того часу й оглух.
— Ну? — засумнівався солдат. — Такий здоровий дядько, молодий. Мабуть, він і пороху не нюхав!
— У тилу нюхав, — спокійно проінформував Грак. — Баби давали прикурювать. Відтоді глухий як пень.
Понюхно мовчав і тільки синів од люті, а вдавав, що від холоду. Тепер він уже жалкував, що не дав солдатові цигарки й не обізвався.
— Тепер ти хоч віриш? — сів на якусь літеру Грак. — Ти от послухай, а то ще й справді подумаєш, що йому для тебе цигарки жалко чи він дурнем прикидається. Йому можна говорити все, що на язик спаде. Тільки аби він губ не бачив. По губах, бульдог, про все здогадується. А так… Ось послухай… Ей, ти, колода надтріснута!.. Осел облізлий! Скупердяй фіндіпошівський! Ти швидше зайця переженеш, ніж даси бідному солдатові цигарку за дві копійки… Бомкало коридорне, випивоха-шарманщик, скажи славному бійцю чисту правду про себе. Признайся, що ти такий скупий, що й сам на дурняк мило господарське їв би!.. Віслюк віслюком, а про папаху Хлівнюка думаєш…
Після останніх Гракових слів Понюхно несподівано хекнув і поліз по драбині вниз із такою швидкістю, ніби йому хтось у штани вкинув їжака, схрещеного з ондатрою.
Солдат, очевидно, все зрозумів і щиро почав сміятися, а тоді витер сльози й сказав:
— А ти молодець! Он він пальто позаду тебе забув. Глянь, може, там є цигарки…
— Тут ціла пачка. Віддати всю?
— Дай парочку. Решту залиш йому, а то його ще кіндратій ухопить, — мовив солдат, упіймав на ходу дві цигарки й пішов своєю дорогою.
Понюхно не знаходив собі місця од люті. Була б його воля, він Грака на тих літерах повісив би! Особливо за оті слова: "Бач, у нього шрам на щоці! Це з фронту. Там його казанком німецьким контузило…" А "скупердяй фіндіпошівський"? "У-у, — завив вовком Понюхно. — Сволота недосаджена! Ось зараз піду до Ковбика й скажу, незважаючи на те, що сина Стратончиком назвав. Підлабузник… А сам же казав: "Цим "Фіндіпошем" і дурень керувати може". І свідки є: Панчішка, Сідалковський…"
Грак під час якоїсь суперечки, на яку, до речі, спровокував його Понюхно, й справді сказав: "А керувати— багато розуму не треба". Тоді ще Сідалковський йому зауважив: "Євмене Миколайовичу, сказавши це — ви не подумали! Заберіть свої слова, як казав ваш знайомий дядя Філя, обратно-назад. Ви ж ображаєте цим Стратона Стратоновича…" — "А я "Фіндіпош" не мав на увазі,— відказав Грак. — Я сказав узагалі. Головне, аби колектив розумний…" — "У вас, Грак, для керівника немає зовнішніх даних. Інша справа в Іраклія Йосиповича. Щоправда, до цього потрібні…— він хотів додати — внутрішні дані, але стримався й злукавив: — Для цього потрібні ідеально чисті й чесні, без всяких домішок підлеглі". — "Це у тебе даних нема!" — спалахнув невідомо чого Грак. "Тимчасово, — вніс розрядку Сідалковський, — як і "дипломата". Але це як нежить, Євмене Миколайовичу, — наживне".