— Що це у вас за такі знайомі? — запитала його тоді ота гнида Грак; Понюхно пригадав це аж зараз.
— Це був мій знайомий директор ресторану. А що?
— Ми вам співчуваємо, — додав Сідалковський. — Сподіваємось, це був останній ваш приятель?
— Чому? У мене є ще кілька, — простодушно відповів Понюхно.
— І що, досі на волі? — знову ця воша недорозвинена подала голос.
"А я ще пішов до нього помочі шукати. Це ж одного дерева жолуді. Добре, що не пішов до Ковбика. Той ляпнув би те ж саме. "А що, може, неправду сказав? Чого ж за правду ображатися?" — перекривив Іраклій Йосипович Стратона Стратоновича. Ще б і про записку згадав. Да!"
Понюхно в присутності Ковбика завжди повторював "да", про що б той не розповідав.
— Да, да, — наче дятел, вистукував у тон розповіді Стратона Стратоновича, частенько не знаючи, що той далі має сказати.
— Що "да"? — злився в такі хвилини Ковбик. — Ви ж іще не знаєте, про що я скажу, а вже "да, да"!
— Тобто ні,— вгадував Понюхно.
— Знову за рибу гроші. Що "ні", коли тут якраз треба "да"!
"Отак завжди лізеш попереду батька в пекло — і обпікаєшся…"
Понюхно згадав і горище, куди його отой пінгвін витяг. Думки, як блискавки, спалахували то в одному, то в іншому напрямку, конкретно нікуди не цілячись. Вигляд же мав такий, начебто йому пообіцяли посаду і він уже навіть приміряв крісло, а тоді сказали: "Пардон, ви помилились номером кабінету".
Щасливим Понюхно взагалі рідко бував. Хіба лишень тоді, коли в когось траплялася та чи інша неприємність. Тоді в його душі буйно розквітала весна. В такі дні він навіть з власної ініціативи заходив до Стратона Стратоновича, просив видати нещасному грошову допомогу. А потім, звісно, говорив при всіх:
— На п'ять карбованців більше вибив! З тебе сто грам і пончик!
Ці слова "жертвою" сприймались буквально:
— То що ж, пішли, Іраклію Йосиповичу.
"Жертва" йшла, як правило, попереду, Понюхно позаду, але через півгодини. Зустрічалися в умовленому місці. Найчастіше біля бочки, яка славилась тим, що в ній зверху було червоне кріплене, а внизу — біле натуральне.
У "Пшик-ларьок" шампанське привозили рідко. Тож на обличчі Іраклія Йосиповича часто можна було побачити таку неймовірну тугу й сум, що навіть Сідалковському негайно хотілося позичити кілька карбованців і дати Пію XV випити ту склянку шампанського. Кажуть, що Іраклій Йосипович уперше покуштував шампанського на випускному вечорі, і воно йому сподобалося, як і рідна жінка, на все життя. Принаймні так він говорив фіндіпошівцям. Але цим словам не дуже вірили, бо при першій же нагоді смаки його різко мінялися: до душі Понюхнові могла припасти будь-яка інша молодичка, аби лишень молодша і не своя.
Понюхно був уже немолодий, але приховував це від сторонніх, особливо від жінок. Він їх любив не менше, ніж шампанське. Навіть більше, бо, як казав він сам собі, шампанське дороге, а жінки безкоштовні.
Запиваючи горе ближнього, Понюхно говорив, що треба один до одного бути людянішим, не забувати, що життя наше коротке, тож слід творити тільки добро.
— Пій, не соромся, — щедро запрошував він того, хто взяв йому пляшку. — На світі живемо один тільки раз. Пій! Пій!..
Двері відчинилися. На порозі стояв Грак з пальтом Іраклія Йосиповича.
— Я вже збігав, — повідомив він як ні в чому не бувало. — Приніс сто грамів і пончик.
Іраклій Йосипович кліпнув круглими оченятами, хотів крикнути: "Щезни, гнидо!" Але Грак уже вийняв з пальта Понюхна пляшку шампанського і кілька жовтих пончиків і тим остаточно роззброїв Іраклія Йосиповича.
— За що ви мене образив так? — тільки й промовив він, ковтаючи слину.
— Я вибачаюсь, Іраклію Йосиповичу. На мене щось найшло. На висоті зі мною завжди так. Батько колись казав: "Іди, Євменку, у висотники. Вони багато грошей заробляють". А я пішов у ветеринари. Висоти боюся. Там, як ви помітили, стаю сам не свій. Ви зачиніть, будь ласка, двері, а то нас іще хтось почує. Добре, що того варнякання ніхто не чув… А солдат — не фіндіпошівець. Не прийде, не розкаже… А може, Сідалковського покликати? Хай ковтне з нами. Він тепер теж нещасний чоловік.
— А що з ним? — несподівано заграв усіма барвами веселки Понюхно. Очі у нього засвітилися так, що можна було подумати: він однаково бачить і вдень, і вночі.
— А ви хіба не чули? Судять Сідалковського! Завтра продовження процесу.
— Що ви кажеш?..
Тепер Понюхно цвів червоним польовим маком. Він навіть не поцікавився, за що саме судять Сідалковського. Для нього не це було головним, а сам процес.
— Може, йому чимось допомогти треба?
— А чого ж, якщо у вас є дядечко у Верховному суді, то його ще можуть помилувати…
— Дядечка нема… Але, може, йому якусь грошову премію, допомогу? Гарна ж він людина, — Іраклій Йосипович підняв склянку і подивився крізь неї на вікно. Нічого особливого у вікні не помітивши, окрім снігу, що тільки те й робив, що опускався згори донизу, тихо сказав: — Цокатися не будемо. А то ще почують. Стіни вуха мають. Їх багато, а пляшечка одна!
Понюхно випив. Очі його розширились від задоволення. Він якийсь час тримав рота закритим, ніби боявся випустити звідти дух мускату, а тоді для чогось крекнув і тільки після цього промовив, розриваючи друге слово навпіл:
— Ловкий на-пій! Я б його творцеві пам'ятника поставив.
— Це із своїх заощаджень? — уточнив Грак.
Понюхно глянув на нього, як дивиться прив'язаний бик на того, хто через паркан штрикає його шпичкою. Грак знав, чим такі ігри кінчаються, а тому швиденько заговорив:
— Поставили б пам'ятник у вигляді пляшки з-під шампанського? А замість корка — голова автора? — Грак про всяк випадок озброїв свою праву руку свіжим пончиком і подав його Понюхну.
Іраклій Йосипович глипнув на нього з-під ріденьких, але трохи насуплених брів, одразу розгладив їх, не помітивши на устах Грака анінайменшої ознаки кривляння, і перекусив пончик з таким розрахунком, щоб дістати й повидло, якщо його не забули туди вкласти.
— Гасло я вивісив, — сказав Грак, тримаючи напоготові й другий пончик. — Стратону Стратоновичу доповів. Сказав, що вивішували разом з вами. Подякував. Мамуня — гасло ж його — на честь такої події запрошує до себе в гості. Тим більше, що день вивішення гасла збігся з днем його народження. Так що не дуже вдома наїдайтесь, Іраклію Йосиповичу, — закінчив Грак і подав другий пончик. — То підемо, Іраклію Йосиповичу?