[352] В Еспанії є звичаєм давати при хрещенні кілька наймень (авторка, охрещена в Еспанії, має шість хресних наймень). Це робиться: "щоб дитина мала більш святих заступників та охоронців". І часто хлопцям дають наймення "Марія" (не Маріям!), щоб Свята Діва його охороняла!"
[353] Визина — старовинна назва риби-осетра, що її давініше було багато в Дніпрі. "Осетрина", осетер — узято з московської мови. Українська назва була: визина. Цікаво, що ця старо-українська форма лишилась у московській мові: "вязіга" — хрящ, із похребтини визини чи осетра, який дуже ціниться як додаток до начинки пирогів на Придніпрянщині, а ще більш — у Московщині.
[354] Алтабас — дуже міцна й товста шовкова матерія, що переважно вживали її взимку.
[355] У старі часи вважалося, що треба було не тільки частувати, але ще "припрошувати" чи "примушувати" щоб вони їли й пили.
[356] Ґуїльєльмо де Кастро — дійсно, історична постать. Нащадки його ще жили коло Житомира перед першою світовою війною. Альбігейці — єресь, яка постала у XIII стол. на півдні Франції в місті Альбі, звідти назва: альбігейці або "катари" — чисті (з грецької мови), як вони називали себе самі, бо — ніби то тільки воїни мали "чисту", нічим не "зіпсовану" віру. Занесена була ця єресь до Франції з Болгарії. Рекомендувала вона дуже суворі пости, радила не вступати в подружжя "щоб рід людський перевівся" а з ним — був би "знищений гріх". Світ, "а їхню гадку, створив не Бог— а Люцифер, якого вони називали: Люцібель. Рекомендували також і самогубство, як спосіб "знищити гріх", або принаймні "одного грішника".
[357] Волохами, волошками називали у старовину мешканців Румунії, себто румунів. Але іноді називали "валахами", "влахами" теж і італійців.
[358] Ченці-капеляїни за ті часи були також і лікарями, але бо й аптекарями в замках.
[359] За середньовіччя освіта була майже цілком у руках Церкви чи духовенства-ченців.
[360] Авторці довелося особисто пересвідчитися, наскільки "чужинці", які оселились в Україні, полюбили цей край, зжилися з ним, "втілилися", так би мовити, до нього. Року 1919 авторці довелося бути, якийсь час, передкладчицею в Українському Міністерстві Закордонних Справ. Там авторка — зі здивуванням дуже щирим! — пересвідчилась, що найліпше володіли українською мовою такі "українці", як: граф де Бальмен, панна Тереза Берґоньє, Ян Карашевич —Токаржевський. А такі "корінні" українці як панна Гудим-Левкович, родина Тарновських, а такі з "типово-українськими прізвищами як Кравченко, Ковбасюк — наймення не вигадані! — або не вміли зовсім по-українському, або дуже кепсько. Панна Гудим-Левкович не вміла навіть відповісти: "так!" або: "ні!" А казала: "да", "нєт".
Де Бальмен був давній французький емігрант, і жив завжди ціле літо, аж до осені глибокої, на селі, на Чернигівщині. Інакше — був це старшина (навіть генерал) царської Гарди. Тереза Берґоньє була донькою француза, що мав у Києві театр і готель та маєток — чи віллу — на селі, де, звичайно, також родина Берґоньє проводила літо. Ян Карашевич-Токаржевський, литвин, якого особливо поважаю за те, що завжди виправляв, коли його наймення "виправляли" на "Іван". Казав: "Ні! Ян — бо я литвин!"). Отже, ті на Великій Україні, хто жив на селі й бачив зблизька, що є "український нарід" — знав його мову й рахувався з нею. Ті ж українці, що мешкали в містах, знали — і поважали! — тільки "мову панську", але не "простонародну".
[361] "Відслонились Божі таємниці".
[362] "Мати Божа Кормителька" — образ дуже улюблений за ту добу. Зображалась Пресвята Діва як кормить Дитятко-Ісусика. Вірили за ті часи, що де є такий образ — там "не забракне поживи ані людям, ані тваринам".
[363] Прошу не шукати "погансько-детерміністичний клімат вітаїзму незгідний із християнським світоглядом"! Не можемо це "відкинути", бо пишеться про світогляд литвинки XV століття, а Литва щойно тоді приняла християнство. Ясно, що світогляд людей того часу не міг бути як світогляд людини сьогоднішньої. А "пояснювати" й "висвітлювати" це у тексті, це — псувати стиль, псувати повість, перетворювати справжню літературну річ на дидактичне навчання або на проповідь. Я не є парох, і не виголошую Слово Боже, але я тільки письменниця історичних повістей і моє завдання — утворити атмосферу того часу, про який пишу: дати її відчути читачеві!
[364] Назви взірців на тканинах.
[365] Ця молитва була дуже популярна за Середнєвіччя.
[366] Пристріт — зурочення, хвороба "наслана злим оком" чи "викликана лихим поглядом". Ще перед першою світовою війною по селах на Великій Україні вірили у "пристріт".
[367] Церемонія яка вживалась при "лікуванні" від "пристріту".
[368] Заклинання "семи дівиць" записано авторкою від одної старої прочанки, яка прохала авторку "вказати, де є у святій Лаврі образ св. Лідії, володарки над пропасницями й лихоманками, бо "тільки вона їх зціляє!"
[369] Богумила — українська форма наймення Теофіля, Тея; Ляля — здрібніле від Євлялія.
[370] Такий кошмар увижався самій авторці в дитячих роках, як була хвора.
[371] "Бабкою" називали на Україні асистентку при породі, акушерку.
[372] Нехай шановні критики не шукають "антихристиянських тендеицій", "песимізму" та інших "страхіть" у написаних рядках. Я тільки переказую стару, родинну легенду… Не моя вина, що хтось, колись її сказав! Мені вона видалась цікавою — існують же в європейських літературах легенди про "Білу Пані", "Доктора Смерти" чи "Дон Хуана Теноріо", який "бачив свій власний похорон"! І жадній критиці жадного народу не прийде на думку брати ці без числа перекази, перерібки й т. п. за якусь "протихристиянську" пропаганду "поганських вірувань у долю" й т. п.
[373] Азраїл — Ангел Смерти у мусульман. Відбирає життя у смертельників поцілунком. За віруваннями мусульман — душа людська по смерти мусить пройти "Мостом Віри", який не є ширший за лезо ножа, над "безоднею неіснування". Якщо віра душі похитнеться — вона впаде до "безодні неіснуваніня" й ця "поглине її безслідно". Коли ж залишиться "певною у вірі", то перейде цим мостом у Рай вічної блаженности.
[374] У старовину казали "крижма", а не "хрестини". Хрестини — пізніше слово.