Завжди неспокійно на серці, коли підходиш до дорослих гостей, ніколи не відомо, що на тебе чекає.
Загальне правило життя говорить, що з дорослими треба бути ввічливим, а з гостями й люб'язним. Проте й дорослі мають бути ввічливі й не завдавати прикрощів.
Якось батьків знайомий підхопив хлопчика і, розмахуючи ним, сказав:
— От кину тебе у воду!
Йшли тоді по мосту.
Усе це вийшло так зненацька, що хлопчик закричав і розплакався. Дорослі почали сміятись і соромити:
— Такий великий і такий дурний. Боягуз!
А цей добродій, замість того щоб вибачитись і більше не нагадувати, потім іще щоразу надокучав:
— Привіт, моряче! Здоров був, герою!
Бридко!
Бувають такі гості, для яких втіхою є роздражнити людину. А дехто намагається піддобритись. А загалом дітям часто незрозуміло: над чим вони сміються?
Якось у вітальні зібралося численне товариство. Хлопчикові веліли почастувати цукерками. Звісно, приємно частувати, та тільки чим-небудь своїм і одного, того, кого любиш. Та нічого не вдієш: веліли. А хлопчик посковзнувся і мало не впав. Перелякався: адже міг розсипати цукерки. А всі стали сміятись над ним і під'юджувати.
Є гості, з якими треба бути виключно люб'язними. Який-небудь батьків приятель, хто-небудь, хто приїхав здаля чи надовго виїжджає. Тут іще більше доводиться старатись, це гірше навіть, ніж екзамен. Дітей примушують декламувати, співати при гостях. Ох, як це часом неприємно!
Іноді незнайомий гість приводить із собою дитину, і вам кажуть:
— Ідіть грайтесь.
А не завжди можна гратися за наказом.
Дорослі знають, як і з ким розмовляти, з ким треба бути стриманим, а з ким можна почуватись вільно. Знають, як завести розмову, хоч і не дуже хотілося б. (А почати ж найважче).
І дорослі не бентежаться так, як діти. За ними не стежать і не сердяться, коли вони скажуть що-небудь чи зроблять не так, як треба. І можуть вибирати, з ким хочуть
познайомитись.
Схоже на те, що з молодшим кожен має право заговорювати, навіть якщо його мало знає чи не знає зовсім.
І я раніше так думав, а навчив мене уму-розуму один маленький хлопчик; я йому дуже вдячний.
Я тоді був військовим лікарем. Наш загін стояв у невеличкому містечку. Цей хлопчик грався в себе перед домом. Я, проходячи повз нього, сказав:
— Здрастуй!
— Чому ти не відповідаєш? — сердито спитала в нього мати.
— Та я його зовсім не знаю,— відповів хлопчик.
Відтоді я став обережнішим.
Люб'язний читачу! Я знаю, у тебе є неприємності, дорослі з тобою не рахуються, кривдять тебе. Знаю, ти не довіряєш дорослим і, хоч і боїшся сказати це вголос, відчуваєш, що й між ними є зухвалі, нечемні, невиховані люди. Але ти мусиш визнати, що є й розумні, приємні, не зарозумілі. І що за нечемність одних інші не відповідають.
Я прошу тебе, якщо ти живеш дома мирно, поясни й переконай товаришів, що й вони мають добре ставитись до няні чи бонни і бути з ними чемними. Я знаю багато дівчат, котрі потребують заробітку. І знаю, вони охоче вступлять до контори, крамниці чи щось шитимуть — одна, приміром, продає цигарки в кіоску,— ніж підуть до дітей. Діти, мовляв, погані. А я знаю, що це не так. А ще більше мене засмучує те, що так говорять добрі няні й добрі виховательки.
— Не дам ради,— кажуть.
І виходить, ніби з маленькими можуть дати раду лише погані, брутальні й злі люди.
Багато тяжких, нерозв'язних дорослих думок приходить мені в голову.
ДВІР — ПАРК
У вступі я написав, що ця книга — дослід і будуть помилки. Одну помилку я вже бачу. Надто мало, надто побіжно у цій книжці про все йдеться. Та нічого не вдієш. Я хочу в ній зібрати важливі питання і важкі думки.
Потім уже я можу писати обширні книжки, кожну про щось інше. Окремо про батьків, окремо про братів і сестер, про гостей — з цим буде легше. Одні книжки для великих дітей, інші для малюків, одні для сільських дітей, інші для міських. Навіть для багатих дітей і для бідних, для хлопчиків і для дівчаток я напишу окремі книжки. Адже одного більше цікавить одне, іншого — інше. Щоб було, як у дорослих, у яких є своя наукова література.
Про один лише двір можна написати довгу-предовгу історію.
По-різному тут буває вранці і ввечері, в будні і в свята, взимку і влітку.
Ось випала перша весняна днина. Діти з усього дому збіглись у двір, весело щебечучи, немов ластівки, що повернулися з далеких країв, і з цікавістю позирають — що змінилося?
Бліденькі після зими, коли було мало сонця. Ще несміливі.
Прибув хтось новий, когось не вистачає, а один з минулорічних друзів ходить уже на роботу. Не один торішній малюк пробує бути дитиною середніх років, а дитина середнього віку дивиться і прикидає, чи не спробувати бути більшим. І всі витяглись.
Неоднакові двори в селах, у містечках і містах; коли оточують їх звідусіль високі кам'яні мури чи коли будинки и паркани дерев'яні; на багатих вулицях і в бідних передмістях. А в заможних домах навіть гратись у дворі не дозволяється. І батьки не дозволяють, бояться пилюки й лихого товариства.
Це правда, у дворі не дуже-то чисто, та й діти не однакові. Різні є діти: тихі й дружні і насправді злющі. Переслідують дівчаток і малюків, дражняться, кидаються камінцями, ганяють котів, б'ються, навіть кидають у вікна напівпідвалів сміття. Тихі діти поступаються і часто краще сидітимуть удома, ніж ось із такими зустрічатимуться.
Іноді досить одного, коли він ватажок. Сторожеві, власникам довколишніх крамничок, мешканцям дому спокою від нього немає: ніколи не відомо, що спаде йому на думку.
Одна бабуся віддала отакого баламута у виправний будинок; потім казали, що весь дім зітхнув з полегкістю.
— Ну, тепер можна спокійно гратися.
— Ну, тепер нам ніхто не заважає.
Часто з таких дітей виростають п'яниці й бешкетники, не один такий помирав молодим. Знаю, один утопився, другий попав під трамвай і ходить тепер на милицях (довелося відрізати ногу мало не по коліно).
Відтоді як усі повинні ходити до школи, у дворі стало краще, зате в школі з такими просто біда.
Поважна персона в дворі — сторож або, як іще кажуть, двірник. Двірник може бути молодий чи старий, добрий чи злий. А злитися йому є на що: адже це він мусить стежити за порядком, щоб діти дім не рознесли.