Задніпровський. Ви Безсмертний?
Безсмертний. А звідки мене знаєте?
Задніпровський. Я саме таким вас і уявляв.
Безсмертний. Ая собі ніколи б не міг уявити, що зустріну в церкві вчителя і побачу учнівські парти.
Задніпровський (посміхаючись). Що ж було робити? В усьому селі незруйнованою залишилась тільки церква.
Безсмертний. Видать, завжди богам більше перепадає щастя, аніж людям.
Задніпровський. Тепер довелося богам потіснитися: умовив людей, що в свято тут буде церква, а в будні — школа.
Безсмертний. А дітвора ж як почуває себе в цій
школі?
Задніпровський. Спочатку лякалась чортів, а тепер нічого — позвикала, називає їх фашистами і навіть збиткується над ними. Ви б, може, присіли...
Безсмертний. Можна й присісти.
Обидва сідають.
Бачу, ви теж воювали?
Задніпровський. Партизанив. Командиром загону був. Тричі фашисти цінували мою голову. (Спохмурнів). Та так цінували, що навіть нашим деяким дурням заздрісне стало.
Безсмертний. Що трапилось з вами? Якесь лихо?
Задніпровський. І сам не знаю: чи це початок лиха, чи тільки підступність тих слів, що вдарять під серце, а самого серця не прокусять.
Безсмертний. Коли подумати, кожна людина має свого лебедя, але має і свою гадюку. Хто ж ваша гадина?
Задніпровський. Ви Поцілуйка Гната пам'ятаєте?
Безсмертний. Це той, що до війни секретарем райвиконкому був?
Задніпровський. Той самий. Йому я не дав довідки партизана. А за що ж було давати? Він усю війну на хуторі у однієї вдови просидів. І от тепер скрізь строчить на мене доноси. З усіх боків почали мене смикати різні інстанції. Відповідаю, відписуюсь, чортихаюся, а друзів, бачу, стає менше... Отак гадюкою підозри і зменшується наша сила, і віра, і любов! Чому воно так: коли я віч-на-віч підіймаюсь на смерть — мені вірять усі, коли я загину — шанують усі, а коли я, може, чудом розціпивши лапища смерті, залишаюся живим, хтось починає докопуватись, чого я вижив, починає пересівати мою душу через сито підозри? Який же диявол це пильністю назвав?
Безсмертний (похмуро). Мабуть, комусь наша смерть більше потрібна, ніж життя!
Зненацька тишу ночі сполохав гучний церковний дзвін.
Дива! Що воно таке?
Задніпровський. Це наш панотець Хрисантій вже перехилив зайву чарчину. А випивши, він завжди дзеленькає, щоб веселіше було. Каже: коли б не вдарив у дзвони, богові стає приємна шана.
Чіпляючись за парти, з темряви з'являється кордубастий отець Хрисантій.
Отець Хрисантій. Миряни-громадяни православні, коли ж ви дасте чистий спокій чи відпочинок храму божому?
"Громадяни православні" засміялись.
Істинно, чую не смиреніє слізне, а єретичний сміх у храмі божому.
Задніпровський. Ізиді, панотче, не бурчи даремно,— бо не твій сьогодні день. І не погань святого і шкільного місця недостойною буряківкою.
Отець Хрисантій. Не буряківкою, а сладчайшою морелівкою!! Морелівка, громадяни миряни, воістину веселіє серця, її і на благочинському соборі ухвалили.
Задніпровський. За що ж сьогодні, панотче, вживали веселіє серця: за хрестини чи мерлини?
Отець Хрисантій. От і не вгадали,—за останнє зведення Інформбюро.
Задніпровський. Тоді прощаються гріхи ваші.
Отець Хрисантій. Богохульник! (Сідає на парту). А ти відаєш, чадо младоумне, що мій отрок під самим Бреслау стодвадцятидвоміліметровим дивізіоном командує? То-бо й воно. Коли б у нього було не духовне, а робітничо-селянське соцположення, він, може, в полковники вискочив би, і я тоді пив би тільки генеральські коньяки!
Безсмертний. Так відречіться, отче Хрисантій, від свого сану, повісьте рясу на городнє опудало, щоб власні діти не соромились вас.
Отець Хрисантій. Не можу, громадяни миряни! Літа мої не ті, і голос трохи вже не той: керувати самодіяльністю, мабуть, не візьмуть, а заглядати в руки дітям не хочу. Опасаюсь тільки, щоб потім, коли все стане явним про мене, не уволили чадо моє з дивізіону.
Безсмертний. Хто ж його може уволити, коли він у самому пеклі побував!
Отець Хрисантій. Адам у раю біля самого бога проживав, та й то прогнали. Молюсь і за своє чадо, і за все святе воїнство.
Задніпровський. І по сумісництву п'єте?
Отець Хрисантій. У такий біблейський час живемо, чадо.
Задніпровський. Може, в історичний?
Отець Хрисантій. Для вас історичний, для мене — біблейський. Різниця світоглядів, як пишеться тепер. Може, разом омиємо глас Інформбюро? Задніпровський. Не можемо, панотче. Отець Хрисантій. Розумію — ідейність не дозволяє! Гріхи, гріхи... Піду ще благовіст почитаю. (Іде в ризницю).
Десь далеко проспівали півні.
Безсмертний. Пора вже й додому. Як швидко час минув.
Задніпровський. І для мене майнув, наче хвилина.
Безсмертний (простягає Задніпровському руку). На дружбу!
Задніпровський. На дружбу!
Марко Безсмертний виходить.
Задніпровський схиляється над рукописом. З темряви, немов примара, виникає довготелеса фігура Поцілуйка. Ступивши кілька кроків, прибулий зупиняється. Стиха кахикає. Задніпровський, помітивши його, рвучко підводиться.
Поцілуйко?! Ти?!
Поцілуйко. Пробачте, але...
Задніпровський. Як ти, нечестивцю, посмів прийти до мене?
Поцілуйко. Григорію Стратоновичу, вислухайте великодушно...
Задніпровський. Іди геть, гадино. Не доводь мене до гріха (Його рука тягнеться до автомата).
Поцілуйко (вперто). Вбивайте... вбивайте, але дайте покаятись мені!
Задніпровський. Ти каятися прийшов? Хоча б у церкві не брехав.
Поцілуйко. Вірте не вірте, а каяття поїдом доїдав моє нутро. Я падаю ниць перед вами. (В благанні опустився перед Задніпровським на коліна).
Задніпровський. Встань! Я тобі не бог і не суди.
Поцілуйко. Не встану, Григорію Стратоновичу. До ранку, до свого судного дня простою... (Схлипнув).
Задніпровський. Чого ти хочеш од мене?
Поцілуйко. Простіть мою злобу до вас, простіть... мої навети... дітьми благаю.
Задніпровський. Гаразд, Поцілуйко, якщо ти щиросерде покаявся, постараюсь не мати великої злості на тебе, постараюсь видерти з серця те лихо, що ти завдав мені, моїй дружині, моїм дітям. Іди від мене і не попадайся мені на очі. Хоч це ти можеш зробити?
Поцілуйко. Для вас усе зроблю, Григорію Стратоновичу, сиру землю гризтиму! (Поквапливо підвівся). Тільки...
Задніпровський (насторожено). Що "тільки"?