Правда і кривда

Стельмах Михаил

ЗАСПІВ

Бій гримів спереду, з боків і позаду. В ньому, як могли, металися люди, техніка й покривало ночі; воно розпаханим скривавленим шматтям відривалося од крайнеба, звивалось увись і знову, чадне, розпухле, смердюче, падало на здиблену землю.

Прорвалися наші, прорвалися й німці!

Вогонь був таким, що в повітрі снаряди стрічалися з снарядами, міни з мінами, гранати з гранатами. І тільки "катюші", мов жар-птиці відплати, мов шматки невідкритих комет, мов провісники грізного суду над фашизмом, непереможно проносили через усе небо своє смертоносне ячання.

Божеволіло залізо, божеволіли коні і шаленіли люди. Відблиски вибухів спалахували в їхніх очах, у відблисках вибухів темно масніли калюжі крові. Танки із землею зривали її, налітали на танки, в знавіснілому скліщенні виважували один одного вгору, вмелювались один в одного біснуванням гусениць і вогню.

Якщо на світі був бог війни, то він зараз ступав по цьому полі бою технічними ногами і віддирай небо від знівеченої землі.

На пагорбі під ціпами бою в жасі здригалося село. Фантастичні сузір'я мін вихоплювали і вихоплювали його з темряви, і здавалось, що хати хотіли кудись летіти, далеко-далеко від усіх страхіть війни... І вони летіли — з гніздами лелек, з дитячими колисками, з недопитим життям.

На цвинтарі од вибухів раз по раз здригалася ветха, казенного стилю церковиця. В ній біля царських врат простягав у благанні до Всевишнього старечі руки застрілений, смертю забутий панотець. Йому по старості літ вдавалося, що з-під землі втікають біблейські кити і що вже надходить страшний суд. В церкві самі гасли свічі і падали столітні боги.

Ось заскрипіли повісплені шашелями двері, і панотіць у жасі поточився назад. Але з паперті входило не видіння страшного суду, а звичайні, змучені дівчатка у військовій формі. Зігнуті, закіптюжені, обсипані землею, вони заносили в церкву тяжко поранених бійців і клали їх поруч з богами. Ще не вийшовши з пекла боїв, стогнучи; командували і передавали команди непритомні, з широко відкритими очима воїни, і мовчали боги. Але панотець помітив, що і в них поширшали очі.

В церкву, як з кінокадру, влетів молодий русявочубий полковник. За його плечима в багряному кипінні ворушилась накидка неба. Він зупинився біля правого притвору і невідомо-в кого запитав:

— Тут Марко Безсмертний?

— Тут усі безсмертнії — строго відповів йому немолодий воїн, в якого груди і всі ордени були залиті кров'ю.

— Так, вояче, — виструнчився полковник. — Тут усі безсмертні.

— Тільки я один, грішний, потихесеньку затесався сюди, — не журячись такою халепою, привітно посміхнувся боєць, рука якого була недбало вмотана у верхню солдатську сорочку.

— Чого ж ти грішний? — не зрозумів полковник, обережно ступаючи поміж пораненими.

— Бо штрафником чогось був, словом, прогрішився. — Майже щаслива посмішка грала на обличчі пораненого.

— Тепер серед нас нема штрафників, — поправив його немолодий воїн. — Є одна сім'я. Хто тебе сорочкою отак погано перев'язав?

— А я сам, бо хіба настарчить медицина бинтів на наші руки та ноги? —Він підняв поранену руку догори, і на ній почала розкручуватися, розпростуватися сорочка, неначе кров бійця вдихнула в неї життя.

До полковника підійшла дівчина-підліток з оберемком розплетених кіс. В її сльозах тремтіли здрібнілі відблиски воскових свічок. Дівчина ще не звикла до війни і оплакувала всіх безнадійних, яких виносила з бою.

— У мене Марко Безсмертний, — покусуючи губиї скорбно сказала вона.

— Де він, Оксано? — стрепенувся полковник.

— Ондечки, поруч з Георгієм Побідоносцем лежить. — Стояла у красі своїх кіс і сльозин, мов пшеничний колосок вечірній росі.

Вони потихеньку пішли в глибину церкви, зупинились ійеред двома воїнами: мальованим — небесним і пораненим — земним. Навколо небесного воїна біліли клубочки хмар, навколо земного — темніли плями нрові. Полковник опустився на коліно, пильно, з жалем поглянув на безкровне, смагляве, з нерівною підківкою вусів обличчя солдата, нахилив голову до його нерухомих груздей і пошепки запитав дівчину:

— Живе?

— Дихає, — нерівною болісною оборочкою взялися перепалені дівочі уста.

Полковник підвівся з підлоги.

— Зараз же кладіть його на підводу — і в шпиталь.

— Чи доїдемо? — скривилась дівчина, і з двома сльозинками обірвались дві крихітні свічечки.

— Доїдете! Інакше не повертайся! — погрозою блиснули очі полковника.

— Єсть не повертатися, — не те сказала, що думала, але полковник і не помітив цього.

Через, якусь хвилину він і дві пари дівочих рук бережно виносили Безсмертного у світання.

Між цвинтарними вишнями й черешнями пряли вухами наполохані коні, шкіра тремтіла і перекочувалась по них. Лілове лоша боязко притулилося до задніх ніг матері і після вибухів попадало їй головою у вим'я, з якого сочилось молоко. Мати зараз трималася спокійніше, ніж рослий підручний кінь. Легеньким іржанням вона, як могла, заспокоювала своє дитя і кусала коня, коли той, вивертаючи очі, звивався на диби.

Усякі дива бувають із пораненою людиною, навіть коли її життя вже тримається не знати на чому. У церкві біля святих і богів нічого не чув Марко Безсмертний, а тільки-но закрутились, заскрипіли колеса, він спочатку відчув темну розпарену спеку, і це його повернуло в дитинство, коли хворим лежав ,у парноті розімлілого зерна, бо в ті часи у селі зерно було і хлібом, і 'ліками... Еге ж, лежить він присмерком у хаті, а вулицею на возі повертається додому його дід. Над ним гримить та й гримить громовище, а дідові хоч би що: сидить собі на сіні і наспівує свою улюблену пісню:

Он не знав козак, та й не знав Супрун,

А як славоньки зажити,

Гей зібрав військо славне запорозьке

Та й пішов він орду бити.

"Чи не підтягнути я собі?" — думає Безсмертний і тихенько приєднує свій голос до дідової пісні:

Ой у неділю рано-пораненьку

Супрун із ордою стявся...

"І таки справді він у неділю з фашистською ордою стявся", — думає про себе Марко, перелітаючи з дитинства в теперішні бої.

Оксана перелякано оглянулась. Майже нечутно зривалася, шелестіла пісня на устах Безсмертного, як нечутно падали з воза на дорогу краплини його життя. Дівчина заплакала, її сльози теж падали на дорогу і розсівалися з краплинами крові бійця. А Марко й ,далі співав, дарма що його пісню то з того, то з іншого боку глушили якісь несамовиті громи і дарма що її не чули ні бійці, ні дід, ні коні, ні союзники.