Через кілька хвилин вони зупинилися коло сільської "розправи", і передній ступив на ґанок. З одчинених дверей у сінці впало пасмо світла, і там у кімнаті можна було бачити сонну постать, що, куняючи, схилилася на стіл перед лампою.
Коли вони ввійшли до кімнати, з кутків підвелося ще кілька чоловік і повільно обступили прибулих.
— Що за люди? — протираючи очі, спитав той, що сидів за столом.
Посвідки подорожніх знову почали розглядати тепер уже при лампі, а Чаленко й Шмагайло стояли й очікували. Нарешті той, що читав посвідки, повернувся до арештованих і суворо спитав:
— Ви що ж це — через фронти шляєтесь? Шпики? Га? Обшукайте їх, хлопці! — наказав він озброєним.
"Хто ж вони такі?" — билося в головах арештованих і не знаходило відповіді.
— Петлюрівці? — знову звернувся до них той, що сидів біля столу.
"Більшовики!" — промайнуло в Чаленковій голові.
__Товариш комісар,— звернувся один солдат до старшого,— хай собі люди йдуть... Адже ж учителі, кажуть...
Тепер уже не було сумніву ні в Чаленка, ні в Шмагай-ла, Щ° 4е були більшовики.
Чаленко всебічно обміркував свій маневр за час подорожі і тепер в очах йому світилася рішучість сильної людини. Поручника непокоїла легенька ніякова посмішка, і він ніяк не міг її одігнати.
"Дурень, ще 'й усміхається!.. Певно, кішки по душі шкребуть, а він фасон гне..." — думав про свого супутника Чаленко, і нестерпна огида та зненависть до поручника виростала з темних кутків душі й каламутною повіддю заливала його свідомість.
А поручникові очі горіли сміхотливими іскорками і гаряче вдарили в обличчя Чаленкові, коли погляди їхні зустрілися.
Комісар не звернув уваги на солдатові слова і, не розпитуючи далі, наказав посадовити подорожніх у сусідній кімнаті й тримати під вартою.
— Потім розберем... Та дивись, щоб вони не розмовляли один з одним,— наказав він вартовому.
їх посадовили в одній кімнаті, але в різних кутках, а посередині на ослоні сів вартовий.
Подорожні чули, як на вулиці стугоніли колеса й іржали коні. Видимо, проходило військо.
Чаленко спробував заговорити з вартовим, та одразу мусив був замовкнути, бо той зробив загрозливий рух і мовчки підніс рушницю. З освітленої кімнати згодом зазирнув комісар і наказав:
— Веди арештованих у сторожку, тут розташовуватиметься штаб...
До вартового прилучилося ще двоє з рушницями і повели арештованих до сторожки.
Тільки по обіді про арештованих згадали. Першим повели на допит до штабу Чаленка. Слідчий, одсунувши вбік посвідки заарештованих, запитував, занотовуючи на аркуші паперу відповіді.
— А учителя Шмагайла ви знаєте? — спитав нареш-Ті слідчий і взяв у руки одну з посвідок.
Чаленко посміхнувся і промовив, твердо вимовляючи, Як добрий учень на іспиті:
. — Такого учителя я не знаю, але знаю, що під цим ]м ям криється, маючи фальшиву посвідку, поручник петлюрівської армії Конацький. Як ворог петлюрівців і при, хильник більшовиків, я це доводжу до вашого відома.
— Конацький? Василь Конацький? — перебив його слідчий.
— Ім'я я його не знаю, але прізвище добре затямив____
Чаленка неприємно вразило, що слідчий знає ім'я су. путника.
— Гаразд,— промовив слідчий,— одведіть арештованого до сторожки і приведіть другого,— звернувся він До вартового.
Чаленко ішов, високо піднявши голову, і відчував у грудях радісну бадьорість грача, що напевно виграє партію... "Але з якого "боку" слідчий знає Конацького?" — непокоїла його думка.
Конвоїр пропустив у кімнату Шмагай л а й здивовано стежив, як слідчий підхопився з стільця і широко, немов для обіймів, розставив руки:
— Конацький! Вася! Якими вітрами?!
Вони тисли один одному руки і, як то буває при несподіваних зустрічах друзів, сміялися один одному, не маючи слів висловити свою радість. Нарешті слідчий повів "арештанта" до столу і посадив поруч.
Двоє за столом жваво ділилися думками і вражіння-ми, а вулицею села стугоніли ковані колеса гармат, тупали й іржали коні та чулися вигуки людей, що йшли й їхали кудись на південь.
Коли минула гострота несподіваної зустрічі, Конацький схаменувся:
— Ну, годі! Увечері поговоримо про кам'янецьких товаришів, а тепер швидше до Особливого відділу.
— Зажди ж, поки сідлатимуть коні, треба кінчати з тим... як його? — слідчий узяв посвідку.— Чаленко! Що ти про нього скажеш?
— Щодо Чаленка, то в мене таке вражіння, що це один з пацюків, що тікає з корабля перед загибеллю. Його поведінка, в усякім разі, довіри не викликає... За час подорожі я вживав усіх заходів, щоб викликати його на од-вертість, але він,— як замурований... "Брав" я його | на філософію, і на несподіваність, але він,— хоч би тобі слово!..
— А тобі не здається дивним, що цей супчик без усякої, здавалося б, потреби виказав твоє інкогніто?
— Як виказав?
— Та дуже просто,— сміючись, відказав слідчий,—" особа, каже, що має посвідку на ім'я Шмагайла, є насправді Конацький!
Конацький од здивовання аж підскочив на стільці, а потім, немов ловлячи якусь думку, зсунув брови на перенісся.
А знаєш, поведінка справді підозріла! Коли він учитель, як значиться в посвідці, то йому нема чого боятися, коли ж він має фальшивку, то тоді...— Конацький знову замислився.
Служба в петлюрівській армії, і робота в підпільній партійній організації, і повсякчасний риск, зв'язаний з виконанням партійних доручень, призвичаїли його думку до розв'язання найскладніших ребусів.
Тільки вміючи усвідомити собі становище з натяків, зорієн-гуватись в обставинах по одній фразі, можна було з честю виконувати небезпечну роботу революції в тилу у ворога.
Конацький потер собі лоба:
— Так, я певен, що це рибка неабияка! Ти уявляєш, що він ціною моєї голови хотів купити вашу довіру? Непогано придумано!
Коли Чаленка покликано на допит, Конацький вийшов у сусідню кімнату. Звідти він чув, як слідчий ставив питання, а Чаленко відповідав на них.
Потім двері у кімнату стукнули — видимо, хтось увійшов.
Конацький у щілину одхилених дверей бачив якусь постать у міському пальті й селянському капелюсі.
— Пождіть, товаришу! Я занятий! — сказав слідчий од-відувачеві, а сам знову щось спитав арештованого. Та запитання слідчого перервав одвідувач у капелюсі.