— Тут спочинемо! — зупинився Чаленко коло поваленої верби і, зручно вмостившись, скинув свою торбу.
Шмагайло впав на гілку, як скинутий з плечей лантух, і через хвилю рішуче виголосив:
— Я далі не піду...
Чаленко мовчки одкривав банку консервів і накладав холодне варене м'ясо на скибку хліба.
— Снідайте! — подав він шматок поручникові.
Поручник підвів голову і байдуже подивився на Чаленка. Так само байдуже взяв він шматок і нерішуче тримав його в руді. Він ніби вагався, чи їсти, чи кинути цей смаковитий шматок у калюжу й розтоптати з гіркою насолодою неправдиво скривдженої людини. Та він не кинув сніданку,, а почав їсти, і що далі він їв, то жвавіше ставало його змарніле за ніч обличчя й очі набирали молодечого блиску.
— Уявити тільки,— промовив Шмагайло,— що я міг загинути "за правду"! Ха-ха! "За правду", як звичайний містечковий екстерн з героїчних аптекарських учнів!
Чаленко здивовано дивився на свого супутника. Чого в*н сміється, цей шпиг? Чого йому весело? Чи то він тільки удає веселощі? Але ні, Шмагайло сміється надто пРиродно, і в його сміхові немає нічого робленого...
-у Я бачу, ви вже змінили своє попереднє вирішення Далі не йти? — іронічно спитав Чаленко.
Звичайно, піду! Якось непристойно поручникові
української армії погибати в брудній калюжі, коло шляху як псові бездомному.
Він знову засміявся, немов виголосив якийсь неймовірно смішний дотеп. Потім обличчя йому зробилося серйозне, він посунувся близько до Чаленка і напівголосом, ніби боячись, що його може хтось підслухати, заговорив:
— Ви мене незаслужено образили... Ви назвали мене шпигом, ви, бездарний контррозвідник!
Сказавши це, Шмагайло, ніби засоромившись, замовк. Чаленко спокійно дожовував свого шматка й дивився на Шмагайла поглядом психіатра, що вивчає душевнохору людину. Ні тіні образи на обличчі, жодних слідів реакції на Шмагайлові слова. Дожувавши шматок, він склав остачу в торбу й накинув її на плечі. Шмагайло сидів, похиливши голову, і дивився в землю.
— Пробачте... Я таки справді вас скривдив,— сказав серйозно Чаленко,— ви таки не шпиг, ні, ви просто... дурень!.. Ходімте!..
Шмагайло мовчки підвівся й пішов за Чаленком, сховавши в очах іскриночки сміху.
Та хоч Чаленко нічим не виказав свого занепокоєння од слів поручника, проте думка про ті слова не виходила з голови. Чи. він хотів відповісти, хоч і пізно, образою на образу? Чи справді він вважає його, Чаленка, за контррозвідника.
Чаленко перебрав в умі всі сказані між ними слова за день знайомства і не знайшов у тих словах нічого такого, що дало б привід поручникові вважати його за контррозвідника.
"Просто образити хоче! А коли побачив, що й я не реагую,— стушувався... А може, це тільки спроба поскребти мене ножичком, щоб виявити мою справжню природу? Ні, це не похоже на цього парубка!"
Чаленко зовсім заспокоївся, коли поручник згодом заговорив:
— Я, звичайно, не вважаю вас за контррозвідника... Я хотів тільки вам відплатити...
Ну, звичайно ж, він, Чаленко, так і думав! То юнкерська природа поручникова заговорила й забажала сатисфакції.
О, Чаленко прекрасно розуміє цих двадцятип'ятилітніх офіцериків. Таких палких і сміливих... по-дурному, нездатних на довгу й уперту акцію справжньої боротьби. О, він прекрасно розуміє!
Чаленко не міг бачити обличчя поручникового, що йшов позад нього, а коли б він бачив, то помітив би іро-нічну насмішку, що боязко прослизнула в куточках поручникового рота...
На тому боці, куди йшли подорожні, хмари край неба розійшлися і подув вітер, немов хтось підняв сіру завісу, що перетинала шлях вітрам. Дощ перестав, і подорожні ступали вільніше.
Верстви минали с"дна по одній, і день ішов тими степовими верствами до скону.
Хоч дощ і перестав, та вітер приніс несподівану неприємність. Надвечір вода в калюжах почала шерхнути і в повітрі закружляли білі пушинки снігу. Це було справжнє свинство для подорожніх, бо їхня одежа була мокра до останньої ниточки. Чаленко злісно вилаявся на адресу небесної канцелярії і швидше заступав. Поручник ішов мовчки, аж поки не дійшли до села.
— Тут вже ми заночуємо! — промовив він бадьорим голосом.
— Розумні слова, як то кажуть, приємно й слухати! — відповів Чаленко.
Після довгих переговорів з господарями вони нарешті впросилися до однієї хати на ночівлю.
Селяни нічого не знали, що діється навколо і хто в сусідньому селі. Зв'язок якось сам собою втратився, боялися не то що їздити кудись далі свого села, а й виходити далеко від власної хати. До того ж і година стояла непідхожа для подорожей.
— Може, й більшовики, а може, Диника... Бог його святий знає! — казав господар хати на запитання, яка влада в сусідньому селі.— Так більше на те похоже, що там Петлюри ще й досі.
Раннім ранком Чаленко розбудив поручника, і вони, одягшись у просохлу за ніч одежу, рушили в дорогу.
Замерзлі калюжі за ніч запорошило снігом, і тоненький льодок свіжо похрускував під ногами. Над полем нависла морозна імла, а з неї час од часу виринали дикі обриси дерев, на мить зупинялись перед подорожніми і так само, як і з'являлись, непомітно зникали десь у темряві.
Ішли мовчки, аж поки в досвітніх присмерках не за-виднілося село.
— Тут перепочинемо й поснідаємо,— сказав Чаленко, а поручник у відповідь щось невиразно мугикнув.
Та поснідати не довелося. Несподіванка чекала на них у цьому селі, причаївшись під крайньою хатою.
— Хто йде? — почули вони сердитий вигук і зупинилися.
Держачи рушниці напоготові, до них наблизилось дв; постаті.
— Документи!
Чаленко й Шмагайло подали свої посвідки, і той, хто питав, уважно почав їх переглядати. Та надворі ще не розвиднілося, і він, нічого не розібравши в посвідках, спитав:
— Хто ви такі?
Чаленко почав пояснювати, що вони учителі і йдуть у своїх справах...
Не віддаючи посвідок, постать з рушницею наказала:
— Ідіть за мною! — а обернувшись до товариша, додала: — Доглядай ззаду!
"Заарештовані!" — промайнула Чаленкові думка, і чи не така сама думка була і в Шмагайла. Але хто ці люди? Жодних ознак не можна було примітити, а сіра шинеля й рушниця були в усіх арміях, та й не тільки в арміях!
"Оце вже чорт його знає, що й за метал! — промайнула жартлива думка Чаленкові, і він сам собі усміхнувся.— Не розбереш, чи то позолочене оливо, чи поолив'янене золото!"