— Не вмикайте, будь ласка, сирени і синьої блимавки. Отто ще в аптеці, він одразу пронюхає небезпеку! А головна, найголовніша справа, пане комісаре, ні, пане місіонере, ой-ой, я зовсім заплутався. Нічого не кажіть Йокусові! Ще нічого, нічого! Прошу, прошу і тричі прошу! Він так завжди хвилюється! Чи добре йому ведеться? І Розі Марципан теж? І...
Якоб притис телефонну трубку до вуха і махнув рукою.
— Тихо, як у лісі. Мабуть, хвацький комісар саме стрибає з четвертого поверху просто в автомашину. З двадцятьма револьверами в кишенях.
— Поволі їдеш — швидше доїдеш,— сказав Максик.— Віднеси мене, будь ласка, до вікна!
Якоб поклав трубку.
— Це для мене — велика шана, пане фон Піхельштайнер.
Вони сиділи перед розчиненим вікном і нетерпляче ждали дальших подій. Хто перший з'явиться? Комісар кримінальної поліції Штайнбайс із своїми людьми? Чи голомозий Отто з валер'янкою?
Якоб знову цілився вишневими кісточками в зеленого м'яча, та ніяк не втрапляв.
— Плювати в ціль взагалі дуже важко,— визначив він.— Майже так важко, як жити.
— Чого це тобі важко жити? — спитав Максик.
— Любий друже! — зітхнув Якоб.— Хіба не важко? Батько поїхав. Мати поїхала. Син харчується ягодами. Хіба це не сумно?
— А коли вони тебе покинули? — злякався Максик.
— Сьогодні вранці.
— Назавжди?
— Не зовсім. Завтра ввечері вони повернуться. І обидва засміялися.
— До тітки Анни прилітав лелека,— повідомив Якоб.— Я ніяк не міг відмовити моїх батьків. А вони неодмінно схотіли подивитися на лелеку й на ляльку.
— І вони залишили тебе тільки з цим кулечком вишень?
— Та ні! — трохи образився Якоб.— Я був багатий, як три повнісінькі скарбнички. Мав харчуватися в кав'ярні. Сьогодні вдень, і сьогодні ввечері, і завтра вдень. Та...
— Що та?
— Коли я йшов до школи, на вулиці стояв Фріц Грі-біц і плакав. І тримав на руках свою таксу, яка завжди проводжала його до школи, а потім зустрічала. Таксу переїхав на смерть автомобіль. Вона звалася Пуффі.
— Ой! — вигукнув Максик.
— Тоді ми зібрали гроші. На похорон і на нову Пуффі. А коли зайшли до класу, вчитель одразу глянув на годинника. Старий, ти й не уявляєш, який він був сердитий. А тут іще зарюмсаний Фріц... І мертва такса у швейцара.... І тільки вісімдесят пфенігів до завтрашнього вечора... І весь час вишні... То хіба не важко жити?
Максик співчутливо кивнув головою. Він старанно гриз вишню, міцно тримаючи її обома руками, ніби це була не вишня, а велетенський гарбуз, що одержав золоту медаль на всесвітній виставці.
— Зачекай трохи, Якобе,— сказав Максик,— і ми їстимемо з тобою ананасні тістечка.
— Знову фрукти! — сумно мовив Якоб.
Комісар кримінальної поліції Штайнбайс та інспектор Мюлер-другий швидко йшли вулицею Кікельган. Три автомашини з їхніми людьми чекали за рогом у провулку.
— На тому боці — будинок номер дванадцять,— сказав інспектор.— Там його замкнули.
— Дуже тиха вулиця,— озвався комісар. І тут же схопився за щоку.— Хто це стріляє вишневими кісточками?
— Пробачте,— крикнув якийсь хлопець.— Я хотів поцілити в зелений м'яч!
— Хіба я схожий на зелений м'яч? — розсердився комісар.
— Номер сімнадцять, перший поверх, ліворуч,— сказав інспектор Мюлер-другий.— Ми прийшли.
Комісар підійшов до розчиненого вікна.
— Твоє прізвище випадком не Гуртіг?
— Аякже, моє прізвище Гуртіг,— відповів Якоб.— Тільки тут не може бути й мови про випадок.
Інспектор Мюлер-другий вишкірив зуби.
— Ми з кримінальної поліції! — буркнув комісар.— Хочемо забрати Чоловічка.
— Це багато хто хоче,— визначив Якоб.— Покажіть ваші посвідчення.
Комісарові Штайнбайсу нараз страшенно зачесалися руки. Але він дістав посвідчення і показав його зухвалому хлопчиськові.
Якоб старанно роздивився посвідчення й сказав:
— Це справжня поліція, Максику.
Тільки тепер Максик висунув голову з підвіконня.
— Ласкаво просимо, панове! Як йому ведеться?
— Кому?
— Йокусові.
— Звикає голодувати,— сухо повідомив комісар. Обличчя в Максика потьмяніло. Та лише на якусь
мить. Тоді воно знову засяяло, і хлопчик радісно потер собі руки.
— Сьогодні ввечері він з'їсть не менше чотирьох шніцелів! Як приємно буде дивитися на це!
Нараз вони почули квапливу незграбну ходу. Максик виліз на вікно.
— Це голомозий Отто,— прошепотів він.
Отто йшов, кривуляючи, по тому боці вулиці й обіймав руками чималу пляшку.
— То стільки валер'янки? — спитав вражений Якоб. Максик тихенько засміявся.
— То горілка! Його пляшка була порожня. Тож він і побіг хутчій до аптеки.
— Ну, берімося до діла,— сказав пан Штайнбайс панові Мюлеру-другому.
— Хвилиночку! — прошепотів Максик.
Він стрибнув на рукав комісара поліції, і не встигли б ви порахувати до трьох, як він уже сидів у нього в нагрудній кишені.
Вони перетнули дорогу Отто, коли той саме збирався зайти до будинку номер дванадцять.
— Чого вам треба? — злісно спитав він і скоса зиркнув на обох чоловіків. .
— Кримінальна поліція,— сказав комісар.— Ви заарештовані.
— Ти ба, що ви кажете! — глузливо мовив Отто і крутнувся, щоб тікати.
Та пан Мюлер-другий був спритніший. Він міцно схопив Отто.
— Ой! — вигукнув той і випустив із рук пляшку. Вона розбилася.
Пан Штайнбайс свиснув у свій гучний свисток. З провулка виїхали три автомашини й враз загальмували. Шестеро поліцейських у цивільному одязі вискочили з них на вулицю.
— Машина номер один одразу ж відвезе заарештованого до управи,— наказав комісар.— Інспектор і люди з машини номер два обшукають будинок і квартиру.
— Другий поверх ліворуч,— пояснив Максик.— Ключі лежать в Отто в правій кишені штанів.
І вже поліцейський витяг звідти ключі. Отто, наче вражений громом, глянув на нагрудну кишеню комісара. А тоді загорлав:
— Ах ти ж малий плюгавець! Як це ти...
Та не встиг він догорлати до кінця, як уже сидів у машині номер один поміж охоронцями, і вона рушила. Поліцейський із машини номер два доповів:
— Пане комісаре! Дві хвилини тому з поліційної управи по радіо нас повідомили, що будинок номер дванадцять на вулиці Кікельган належить одній південноамериканській торговельній фірмі.
— Це мене зовсім не дивує,— озвався Максик.— Все пов'язано із сеньйором Лопесом.
Інспектор Мюлер-другий вражено спитав: