І коли Отто замикав кімнату й помешкання, біг сходами, через парадні двері, а тоді через присадок,— увесь час Максик сидів у нього на плечі.
Біля садової брами він перестрибнув на залізні грати. І це йому вдалося. Не марно він стільки вчився в цирку. Правда, у Максика трохи заболів лоб. Адже залізо — це не гума.* Мабуть, буде рубець або гуля, або й те й те вкупі. Та дарма!
Тепер Максик сидів на одному з двох кам'яних цоколів по краях садової брами, прикрашених зверху кам'яними кулями. Хлопчик виліз на самий вершечок кулі й глибоко вдихав повітря. Пахло ясмином. І волею!
Максик був неймовірно щасливий. Але для ясмину й щастя слушний час іще не настав. Треба іти звідси. Іти далі. Отто незабаром повернеться. А менше як за годину прийде з "Кривого куба" Бернгард. Тепер кожна хвилина дорожча за цілий рік у спокійні часи.
Вулиця була порожня, ніби на світі не існувало людей. Будинки по той її бік стояли тихі, немов вимерли.
Максик обернувся і глянув на двері будинку, звідки вони з Отто щойно вийшли. Біля дверей висіла синя табличка з білим номером будинку. А під номером невеличкими білими літерами була виведена назва вулиці.
— Вулиця Кікельган, дванадцять,— пробурмотів Максик.— Кікельган, дванадцять.
Коли він прошепотів це втретє, у будинку навпроти, на першому поверсі, відчинилося вікно. На підвіконня виліз хлопець, дістав із коричневого кулька вишень і, беручи одну за одною в рот, почав випльовувати кісточки на вулицю. Він цілився в зелений дитячий м'ячик, що лежав на асфальті, й робив це зовсім непогано.
Розділ двадцятий
ХЛОПЕЦЬ ІЗ ВИШНЯМИ СЕРДИТЬСЯ. ЙОГО ЗВАТИ ЯКОБ. МАКСИК ТЕЛЕФОНУЄ Й ЧЕКАЄ ДАЛЬШИХ ПОДІЙ. АВТОМАШИНИ НОМЕР ОДИН, І НОМЕР ДВА, І НОМЕР ТРИ. ГОЛОМОЗИЙ ОТТО ЇДЕ В МАШИНІ. МАКСИК ЇДЕ В МАШИНІ. ЯКОБ ЇДЕ В МАШИНІ. НА ТИХІЙ ВУЛИЦІ ЗНОВУ СТАЄ ТИХО.
— Алло! — вигукнув Максик.
Та хлопець у вікні навіть не поворухнувся й далі вправлявся в стрілянині. А хіба то легко — поцілити вишневою кісточкою в зеленого м'яча!
Будь-який матрос напевне поцілив би. Кожний хлопець знає, що матроси чудово плюються. Та, ставши штурманами й капітанами, вони вже поступаються в цьому мистецтві. Напевне, з віком вони його втрачають.
— Алло! — гукнув Максик іще дужче.
Хлопець глянув на вулицю, але, нікого не побачивши, став і далі старанно цілитися.
Максик занепокоївся. Адже час збігав. Що робити? Як привернути увагу того хлопця? На щастя, він раптом надумав таке, що мало принести безперечний успіх. "Я так довго тебе дрочитиму,— вирішив Максик,— аж поки ти розлютишся".
Отже, він знову голосно крикнув:
— Алло-о-о!
А що хлопець і тепер не звернув на це найменшої уваги та поклав до рота ще одну вишню, то Максик загорлав:
— Ти що, бовдуре, геть оглух?
Хлопець стенувся, проковтнув вишню разом із кісточкою і грізно глянув у Максиків бік. Якому нахабі належить цей противний висклявий голос?
— Не роби такого безглуздого обличчя! — закричав Максик.— Бо твої батько з матір'ю задурно віддадуть тебе на першому ж розпродажу!
Хлопець миттю скочив на підвіконня.
— Це вже занадто! — крикнув він.— Ну, стривай!
Він стрибнув на асфальт, перебіг вулицю, спинився біля садової брами, міцно стиснувши кулаки. І не побачив жодної людини навкруг.
— Ану, виходь, боягузе! — нестямно загорлав він.— Виходь із кущів, нахабо! Я тебе зараз на порох зітру!
Максик голосно засміявся.
Хлопець підвів голову, побачив Масика вгорі на цоколі брами і аж роззявив рота. Він хотів щось сказати, та не зміг здобутися на жодне слово.
— Ти знаєш, хто я такий? — спитав Максик. Хлопець жваво кивнув головою.
— Хочеш мені допомогти?
Хлопець кивнув головою ще жвавіше. Очі в нього заблищали.
— Мені довелося тебе розсердити,— пояснив Максик,— інакше ти сюди не прийшов би. Пробач.
Хлопець знову закивав головою. Або й досі кивав. Та нарешті він спромігся вимовити:
— Нема про що й балакати, Чоловічку. Я вже це забув. Мене звати Якоб.
— А мене Максик. Ви маєте телефон? Якоб кивнув головою.
— Простягни руку,— сказав Максик.— Тільки не зітри мене на порох.
Якоб спаленів по самі вуха і простяг руку вгору. Максик стрибнув із цоколя вниз. Просто на середину розкритої долоні.
Якоб перебіг вулицю, посадовив Чоловічка на підвіконня, видряпався вгору по стіні і стрибнув у кімнату. Тоді знову схопив Максика і підбіг до письмового столу. На ньому стояв телефон.
— Куди ти хочеш телефонувати? — спитав Якоб.
— До поліції,— пояснив Максик.— Я зателефонував би до Йокуса, та ти його не знаєш.
— Та ні, я, звичайно, знаю професора Йокуса фон Покуса. Я обох вас знаю. Завдяки цирку, й телебаченню, і газетам, і взагалі!
— Коли я зателефоную Йокусові, він одразу ж прийде і скрутить голову голомозому Отто. А насамперед — Бернгардові. І тільки заважатиме поліції.
— Зрозуміло,— погодився Якоб.— Отто і Бернгард тебе викрали.— Він глянув на вирізку з газети, що лежала під склом письмового стола.— Ось звернення поліції. З телефонним номером і взагалі...
— Чудово, чудово, друже Якобе! — вигукнув Максик і задоволено — нарешті, знову! — потер собі руки.— Коли хтось озветься, то поклади трубку на стіл, гаразд? Я сам говоритиму.
Якоб набрав телефонний номер і за мить сказав:
— З'єднайте мене, будь ласка, з комісаром Штайнбай-сом. Він не має часу? Шкода. Тоді передайте йому щире вітання від Чоловічка!
Якоб посміхнувся Максикові й пробурмотів:
— Здається, подіяло. Поліцейський мало не оглух! За три секунди з телефонної трубки почувся такий
гучний голос, ніби комісар стояв у кімнаті:
— Штайнбайс слухає! Що сталося? Що-о-о? Максик укляк біля телефонної трубки й закричав:
— Говорить Чоловічок! Максик Піхельштайнер! Я втік! З будинку на вулиці Кікельган, дванадцять. Отто зараз повернеться! А я тепер у будинку навпроти...
— Номер будинку сімнадцять,— швидко прошепотів Якоб.— У Гуртігів. Перший поверх ліворуч.
— Номер будинку сімнадцять, у Гуртігів, перший поверх ліворуч. Ви мене зрозуміли? Хвилинку, мені треба перебігти до другого краю трубки.
— Зараз ми будемо в тебе! — крикнув комісар кримінальної поліції.— Будь обережний. Що ти ще хочеш?
Максик знову побіг на другий край трубки і від хвилювання майже всунув туди голову.