— А що тобі відомо про Лопеса?
— Небагато,— сказав малий.— Але тепер це навіть забагато.
Пан Штайнбайс енергійно кивнув головою.
— Він слушно каже. Нам треба поспішати. На машину номер два залишаємо будинок. А машина номер три повезе мене й Максика до професора в готель.
— Ні,— заперечив Максик.— Нам треба їхати до "Кривого куба", щоб заарештувати там Бернгарда. Він саме обідає. Бернгард удесятеро гірший за голомозого Отто. Це він був несправжнім кельнером у білій куртці!
Комісар засміявся.
— Максик усе знає! Отже, машина номер три їде до "Кривого куба"!
Він усівся біля водія й намацав у кишені револьвер.
— Хвилинку! — вигукнув поспішно Максик і висунувся з комісарової кишені.— Нехай друга машина привезе мою сірникову коробку, дуже прошу. Бо інакше мені доведеться спати у великому ліжку.
— Який жах! — співчутливо сказав інспектор Мюлер-другий і побіг із своїми людьми до будинку.
— Чого ви ще чекаєте? — спитав комісар водія машини номер три.— Гайда, гайда!
— Гайда, гайда не виходить,— пояснив водій.— На підніжці стоїть якийсь хлопець.
Крізь шибку в машину зазирнув Якоб.
— Мене, здається, хотіли пригостити ананасним тістечком чи ні?
Максик зітхнув так, як зітхають востаннє або принаймні у передостанній раз.
— Це просто ганьба,— пробелькотів він.— Коли найважче вже позаду, я раптом забуваю моїх добрих друзів!
Якоб Гуртіг притьмом сів до машини.
— Не плети дурниць, старий! — сказав він. Машина номер один із голомозим Отто їхала до полі-
ційної управи. Машина номер три поспішала до "Кривого куба". А машина номер два стояла перед будинком номер дванадцять.
Вулицю Кікельган і зелений дитячий м'яч оповивала така сама тиша, як і півгодини тому.
На асфальті виблискували скалки розбитої пляшки з-під горілки. І більше нічого на вулиці не змінилося.
Розділ двадцять перший
КОЛОТНЕЧА В "КРИВОМУ КУБІ". ЯКОБУ БІЛЬШЕ ДО ВПОДОБИ ТЕЛЯЧА ВІДБИВНА. СЛЬОЗИ Й ТРЕНУВАННЯ. МАРЦИПАН З МУРАШКАМИ. ГОСТРА ГІРЧИЦЯ. ХТО ОДЕРЖИТЬ ВИНАГОРОДУ? МАКСИК УДАЄ ГОЛОМОЗОГО ОТТО. ЯК ЗВЕТЬСЯ НАЙМЕНШЕ П'ЯТИЗНАЧНЕ ЧИСЛО?
"Кривий куб" зовсім не був гарним рестораном, але годували там смачно. Цього не заперечиш. Коли суп зварено на м'ясному бульйоні, то тарілка може бути й не порцелянова. Здебільшого трапляється навпаки.
Відвідувачі сиділи за чисто вимитими столами, і їм добре смакувало. Тільки Бернгард і сьогодні був похмурий. Огрядна господиня, ставлячи перед ним десерт, не здивувалася.
— Вам знову не смакує? — сердито спитала вона.
— Незабаром я вилітаю в країну, де справді вміють куховарити.
— То й не заходьте більше до мого ресторану! — сказала вона й забрала в нього з-під носа десерт. (До речі, то був пудинг із малиновим сиропом.)
— Негайно поставте оті погані драглі назад,— холодно наказав він. Ви ж пам'ятаєте його голос, що лунав, наче з холодильника.
— Ідіть звідси, і то негайно,— спокійно мовила вона.— Дві порції свинячої печені для вашого голомозого я залишила. Нехай уже. Але ви? Геть звідси! Грошей мені не треба. Вважайте, що я вас запросила й сама ж вигнала. Геть звідси, мерзотнику!
Розлючений Бернгард схопився був за тарілку.
Господиня відступила на крок назад і кинула тарілку йому просто в обличчя.
Може, хто любить пудинг із малиновим сиропом,— це справа смаку. Я, приміром, терпіти його не можу. Але щоб просто в обличчя? У цьому випадку він нікому не смакує. А Бернгард висунув язика якомога далі й мерщій узявся облизувати малиновий сироп, що стікав йому з лиця. Певне, він боявся заляпати собі білу сорочку, ясно-сірий костюм і вишукану краватку.
А пудинг, справді чудовий пудинг, склеїв йому волосся й позаліплював його зеленаво-сині очі. Він розпачливо жестикулював руками в повітрі й навколо обличчя, шукав серветку, поліз у кишеню штанів по носовичка, та ніщо йому не допомагало. Відвідувачі сміялися. Господиня сміялася. А маленьке дівча за сусіднім столом крикнуло:
— Мамо, пан схожий на свиню!
І всі з реготу аж боки рвали. Та воднораз усі замовкли, затихли. Що ж раптом сталося?
Бернгард ледве розплющив заклеєні сиропом вії, злякався і мав на те всі підстави. Бо круг нього стояли троє чоловіків і аж ніяк не сміялися.
Найгірше було те, що в одного чоловіка з нагрудної кишені визирнув знайомий малюк, показав рукою на Бернгарда і голосно, виразно мовив:
— Пане комісаре, це він!
Після того, як вони здали до Головної поліційної управи заляпаного Бернгарда, Максика мали повезти до готелю. Якоб Гуртіг, що стояв біля автомашини, оголосив:
— Я більше вам не заважатиму.
— Ти поїдеш із нами,— сказав Максик.— Заради ананасного тістечка. І взагалі...
— Звичайно, поїдеш із нами! — підтвердив комісар.— Я повинен записати твої дані. І взагалі...
— Добре,— погодився Якоб.— Мої батько й мати однаково ще в тітки Анни з лелекою. І взагалі...
Усі троє засміялися й швидко поїхали до готелю.
А в готелі, куди інспектор Мюлер-другий встиг уже зателефонувати, зібрався весь персонал, від директора до кур'єрів та хлопчиків-ліфтерів включно. Вони зустріли прибулих у холі гучними вигуками:
— Слава Чоловічкові! Слава! Слава!
Телефоністки кидали вгору оберемки квітів. А головний кондитер простяг Максикові ананасний торт, що був завбільшки з колесо вантажної машини.
— А що я тобі казав? — звернувся Чоловічок до Якоба.— Ананасний торт!
У Якоба витяглося обличчя.
— А нічого іншого тут немає? Це, мабуть, готель "Ананас"? Куди приємніший був би мені готель "Теляча відбивна".
Максик підкликав директора готелю.
— Чи знайдеться у вас в ресторані теляча відбивна?
— Не менше тридцяти порцій,— сказав директор.— Вони ніжні, як масло.
— Скільки ти з'їси? — спитав Максик у Якоба.
— Однієї досить. Тільки якби з картоплею.
— Чудово. Одну телячу відбивну з картопляним гарніром для юного пана,— наказав директор.
— Та ні,— вигукнув Якоб.— Для мене!
Роза Марципан піднялася з Максиком на ліфті. Вона міцно тримала обома руками хлопчика, ніжно притискаючи його обличчя собі до щоки.
— Він уже знає? — спитав Максик. Вона кивнула головою:
— Уже п'ять хвилин. Тільки не хоче іти в хол.
Ліфт спинився. Роза пішла по коридору і постукала в двері.
— Це ми!
Двері розчинилися. Професор простяг обидві руки і сказав: