Вродливе обличчя з туго закрученими в кільце вусами злісно глянуло на Свира, а рука все ще тримала грізний парабелум.
Кулемети раптом стихли.
"Руки вгору!" — крикнув уже я, наставивши наган.
Забачта, мов спійманий вовками за вуха кабан, переляканими очима зирнув по черзі на обох і сердито, не дивлячись, шпурнув від себе парабелум.
"Програли! — сказав Свир ущипливо.— Ну, злізайте, господин полковник, і марш уперед".
Того ж вечора на зруйнованій цукроварні Свир вирішив, що полковника можна використати.
"Ми вам,— каже він,— даруємо життя, але ви повинні за це написати до своїх листа, щоб вони даремно не проливали крові. Всі ж ті, кого ми захопили в полон, силою мобілізовані селяни, нехай негайно або складають зброю, або переходять до червоних під вашу команду".
Забачта злісно зирнув на Свира, потім круто повернувся і пішов до дверей, але на порозі раптом обернувся, смикнув головою і сказав:
"Гаразд, я згоден. Я згоден служити і в червоних, але про листа дайте подумати".
Можливо, коли б зранку дівчинка не принесла записки, його б одправили до штабу дивізії й на тому покінчили. Дівчинка принесла записку під сильним обстрілом із другого села від петлюрівців, в якій вони писали:
"Коли ви сьогодні не відпустите нашого полковника, ми примушені будемо розстріляти вашого комісара Пригоду, а також і всіх тих, хто після цього буде попадати до нас".
Товариш Пригода, політрук одного з наших полків, дійсно попав до полону ще з місяць тому. І щоб він був і досі живий — ніхто не вірив, крім Свира, якому він був за побратима.
Треба заставити Забачту писати листа, а ні — так "мертві не шкодять".
Пересидівши ніч у льоху, полковник погодився написати листа.
Тепер постало питання, ким переслати цього листа назад. Дівчинка, зробивши один рейс під кулями, тепер від страху не могла навіть вимовити й слова, а тільки повними сліз очима дивилася на Свира й намагалась піймати його руку. От тут і прийшла йому в голову ця безглузда думка.
Можливо, в нього була прихована надія вирвати з полону товариша Пригоду.
"Я піду!—заявив він несподівано.— Може, ще й хлопців приведу".
Узяв Свир посвідку на ім'я якогось червоноармійця і, поклавши її в стару шинелю, помандрував до ворожого табору, а вночі утік із льоху полковник. Допоміг хтось із службовців цукроварні.
Більше Свира ми, звичайно, не побачили і були певні, що він загинув.
І несподівано одержую цього дописа. Свир... Широкоплечий, кремезний, завжди похмурий... Я вже перевірив — той самий, що був колись у мене за комісара, а тепер, бачите, відбудовує завод, але слухайте як.
Круг підняв долоню з рукопису і почав читати далі:
— "Вдруге комісія приїхала в новому складі. В цей день робітники були збуджені, нервово бігали до ванн, спускались до газогенераторів, вертали назад до верстатів. Коли один із членів комісії простяг руку до маховика, щоб показати сліди іржі, машиніст демонстративно смикнув колесо. Маховик, ніби спросоння, здригнувся, блимнув шпицями під самим носом комісії і, сердито сопучи, завертівся в обіймах широкого паса.
В той же час над головами, як після хвороби, прочищаючи горло, заоктавив гудок і на десятки верст оголосив: "Пустили гу-у-уту!"
З димаря розсипався, мов сиві кучері, перший жирний дим..."
Художник, нервово розтираючи руки, закружляв по кабінету:
— Момент цікавий! — Потім, ніби застидавшись свого несподіваного пориву, знову холодно проговорив:
— Вибачте, я, здається, перебив. Читайте.
Ми з критиком перезирнулись, а Круг навіть посміхнувся куточками губ.
— "На гуті ще не було інженерів, які б знали виробництво, а старих майстрів майже всіх перестріляли дені-кінці. Із центру прислали тільки техніка, але й він виявився недосвідченим, знався тільки на машинах. Проте треба було вже заходжуватись біля виробництва. Свир ходив заклопотаний, розпитував старших, розшукував літературу.
— Книжка про пляшки і в мене є,— сказав якось Мит-рич,— але ж треба ще й сировини. Крейди треба, звьостки треба, саліфату треба, вугілля треба, навіть поганого піску — і то треба підвозити чорт йой відкіля.
Свир слухав, нахиливши голову.
— Крапля за краплею, Митрич. Дай мені оту книжку про пляшки.
Вирішили почати з тим, що мали під руками. Обладнали найменшу ванну, засипали..
— Ти був найближче до інженерів, Митричу, як воно?
— Треба на світло подивитися,— сказав Митрич,— сіре?.. Може, шо й вийде. Мішай! Добре перемішане — наполовину зварене. Мішай!
Тут же топтався Автоном. Він іще більше змарнів, руки йогб вже дрижали весь час, а кашель рвав запалі груди. Вони сопли й хрипіли так, ніби на губах у нього містилося горно, проте Автоном, як і інші, квапливо готувався прийняти перше скло. Перед ним уже стояли корито, плита, долок і катальник, а в руках, як добрий червіньковий чубук, він тримав трубку.
За десять хвилин плав був готовий, а ще через п'ятнадцять хвилин не стало Автонома.
Автоном разом з іншими майстрами дрібушки підбіг із трубкою до бота, щоб схопити на баночку скла. Довкола печі, як рундуки довкола каруселей, стояли верстати, а біля них баночники, видувальники, повертальники й од-шибальнйки. Кожен мав тії площі, аби тільки повернутись. Не більше мав і Автоном. І на цій "позиції" він мусив, як жонглер, вихопити з білого від жару бота на "баночку" розтопленого скла і, хутко його вертячи й качаючи, розмахуючи, підіймаючи, і знову опускаючи, і знову нагріваючи, видути пляшку,.чи сулію, а чи й просто склянку для води.
Автоном намагався бути спокійним, але, видно, відчував, що це вже стало над силу, і тому хвилювався ще більше. Він не боявся сунутися до бота, але за останній час йому вже відмовляли служити й ноги: вони тяглися за ним, як поперебивані, а тут плутатись так само небезпечно, як совати руку в маховик.
Все-таки скло він вправно перекинув до катальника, радісно набрав повні груди затруєного випарами сірчаної кислоти повітря, підморгнув до Митрича й почав дути в трубочку. Маленька сіра "пулька" почала пухнути, як червоний помідор, і відбиток вікон з перепльотами вже поплив по її блискучих боках. Автономові сірі щоки теж чимраз більше розпиралися, і він, у цьому творчому екстазі, хотів іще раз перевести очі на Митрича: "Дивись, мовляв, я ще й не таку видую..." І в цей момент відчув, як хвиля кашлю несподівано підкотилась до горла. Йому аж потьмарило в очах.