Автоном захитався. Він хотів уже вихопити з рота трубку, але кашель випередив його, може, тільки на волосок.
Він кашлянув з такою силою, ніби всередині лопнула в нього сулія. Від кашлю здригнулися, як дві зламані шпиці, руки, трубка з склом згори шугнула вниз і, мов язик полум'я, впала на голову одшибальниці, що за крок сиділа від нього з косариком у руках. Біла косинка одшибальниці вмить взялася димом. Від раптового болю дівча одчайдушно крикнуло. Всі оглянулися. Автоном, схилившись на куляску, стояв непорушно. Очі його вийшли з орбіт, а з грудей, як із натиснутого міха, шипіло повітря. Раптом він підкинув до коміра руки, витяг щосили тонку, в зморшках шию і, як мішок з кістками, повалився на поміст.
Над трупом посинілого Автонома найважче зітхнув його приятель Митрич. Сором'язливо він скинув сльозу і тихо проговорив:
— Скажи ж, Автономе, на тім світі товаришам: недаром умирали... бачив сам, що пустили... Тільки, брат, з'їв тебе капітал.
Тут же Митрич обернувся до печі, потер лоба й спитав:
— Як там із лодками? Піни до чорта.
Автонома поховали вперше в селищі по-радянському: без попа, але з гарячими промовами товаришів, і замість хреста насипали на горбку гору із битих пляшок.
Митрича призначили за старшого майстра, визначили йому по п'ять фунтів хліба на тиждень, а всім іншим — по чотири, і гута зайняла місце серед вісьмох процентів відновлених на Україні заводів. Навіть Софрон сказав: "До-п'яли-таки!"
— Значить, буде-таки діло, товаришу Софроне? — сказав Свир. Софрон чекав на першу партію пляшок, що мали зараз витягти з гарту. На Свирові слова він повернув на схудлих в'язах руду голову, розтулив губи і, гадаючи, що поблажливо посміхається, прорипів:
— Ох ти ж, видно, і сучий син!
Коли вийняли з гарту першу пару, всі, хто був коло печі, трохи зніяковіли. Зелені, мов пара огірків, пляшки міцно притиснулись одна до одної своїми теплими бочками й розлучатись не мали ніякого бажання. Вийняли ще з десяток.
— Ось нарешті як жива,— проговорив, аж захлинаючись від задоволення, Митрич і любовно погладив шорсткою долонею прищувату пляшку по гладенькій шийці.— Ах ти ж, моя чепурушечка, куди ж ми тепер тебе направимо, кому тебе покажемо!
— У столицю пошлемо,— сказав перебирач із гордістю, готуючись до першої прийомки.
Свир стояв збоку, і його схудле обличчя, що спочатку було розцвіло, з кожною новою пляшкою щораз виразніше відбивало тривогу. Пляшки були поприщені від шийки до дна білими пухирцями, мов насінням з дині. Щоб остаточно переконатися, він узяв одну, із звернутою набік шийкою, і легенько стукнув об другу.. Пляшка дзенькнула і на маленькі друзки розсипалась під ноги.
Митрич злякано зирнув на Свира, потім на скельця, потім знову на Свира і— винувато закашляв.
— Таке й раніше траплялось. Мабуть-таки, звьостки передав або ж саліфату... За п'ять років можна й забути, а в книжці вже не вчитаю: дрібно дуже друкують.
Свир узяв Митрича за лікоть і лагідно проговорив:
— Нічого, Митричу, і Ленін сказав: "На помилках учаться".
— От, бач, розумний завжди так скаже.
— А все-таки книжку дай мені. Може, я вчитаю, а там і інженера тямущого пришлють. Рахуй, хлопці, завтра ж відішлемо.
— Авжеж,— відказав Митрич, показуючи свій жовтий зуб,— ось, мовляв, вам хоч і поганенька пляшка, так своя власна, не купована.
Свир, забравши від Митрича книжку, яка починалась з тринадцятої сторінки, почав просиджувати над нею довгі зимові вечори, затуляючи каганець від холодного протягу в розбиту шибку. На тридцять сьомій сторінці він знайшов те, чого так довго шукав. Коло малюнка, схожого на ручну англійську гранату, було надруковано: "Механічне виробництво дивує головним чином своєю надзвичайною простотою і чіткістю всіх процесів. До величезної ванни, де міститься близько шістдесяти тисяч тонн розтопленої маси скла, збоку приставлена ціла система апаратів, що звуться "системою Лінча". З вагонів, що під'їздять до самого заводу, вугілля грейферами приставляється в генератори, а генератор уже сам подає газ у піч. Таким же способом приставляється у ванни й засипка для скла. Коли весь плав обертається в річку> тоді довгаста, схожа на грушу, гуля механічно видавлюється з ванни й попадає в першу форму, де й намічаються вже неясні, грубі натяки на пляшку. Форма сунеться далі: знизу піднімається товста голка і пробиває дірку в шийці. Далі форма робить оборот на сто вісімдесят градусів, і пляшка починає витанцьовувати на столах, підпадаючи по дорозі відповідному тисненню повітря, яке і поширює форми. Із обіймів одної форми скло переходить до другої, чимраз більше набираючи вигляду справжньої пляшки, а ще через хвилину вона, червона, летить уже по стрічці в піч на гарт.
Частини машини діють так само розумно, як і людина".
Свир учився в сільській школі тільки дві зими, а підрісши, наймитував по панських економіях, потім працював у Луганську 'на заводі чорноробом, аж доки не забрали до армії, де він служив рядовим. На фронті став членом партії більшовиків, був у Червоній гвардії, у Червоній Армії, а коли вигнали з України білополяків, його послали на цю гуту. Досі він не мав часу подумати про одруження, так нежонатим і сюди приїхав. Як усі не дуже письменні, він читав уголос, хоч у холодній кімнаті, крім нього, нікого не було. Маленькі сірі' очі заблищали гарячими вогниками.
— Да-а,— проговорив він, потираючи задубілі руки,— буржуазія вміє заробляти копієчку, а нам доводиться голими руками. Ех, якби сюди таку "Лінчу": кидай, мамашо, і нам пляшечки, на Совєцьку республіку!
Він знову спустив очі на книжку й дочитав сторінку: "За кожну хвилину машина "Лінча" випускдє по п'ятнадцять пляшок..."
А в нас що за робота? Сльози, а не робота!
Якось Свир почув, як Митрич свариться з перебирачем.
— Чого це ви не поділили?
— Коверзує, мов тобі старий режим,— пирхав Митрич.— "Ця кривобока, ця поприщена". Треба ж соображати, доведеться продавати — що ми вторгуємо?
— Правильно, Митричу,— сказав Свир.— Нічого ми не вторгуємо за наші пляшки, бо вони нікуди не годяться. На холостому ходу працюємо!
— Тобто як?
— А так, Митричу: поту багато, а толку мало. Митрич пошкріб у сивій голові чорними пальцями й проговорив заморочено: