"Застава. Починається!" — сказав Свир.
За цим мусила б знятись перестрілка, але чомусь знову запала тиша.
Скоро двоє червоноармійців привели переляканого козака із застави. Він божився, що стрельнув той, що встиг утекти, і тут же охоче розповів, що на наступ сьогодні ніхто не чекав; бригада в містечку проводить мобілізацію селян, і на міщан накладено контрибуцію жовтими чобітьми. Мрія солдатів.
Козаки з застави, звичайно, помчали до штабу, і тепер уже видно було, що захопити ворога тихцем нам не пощастить. Я помітив, як на Свировому обличчі видувались камінцями вилиці, а брови майже зовсім закрили сірі його очі.
Цеп втягся уже в слобідку й ланцюжком на обидва боки від дороги заліг на самім схилі гори по городах.
Ми стояли з кіньми тут же, на дорозі, й напружено чекали.
З-під ніг дорога круто повертала вбік і ще крутіше спускалась на долину. Внизу, причаївшись над ставком, лежав приплюснутий до землі Шаргород. За голими деревами, крім ставка, не видно було нічого, але ми інстинктивно відчували, як ворог унизу вже метушиться біля кулеметів, як панічно запрягаються обози, як частини вже рушають нам назустріч. Ще одна мить — і шибки задрижать від тисячі пострілів.
Нараз зовсім близько в нашому цепу хтось із татарським акцентом злякано крикнув:
"Ге-е-ей, заєць!"
І тут же бухнув постріл.
Цей перший постріл наперекір нам став сигналом. Вец> цеп загримів пострілами з такою поспішністю, ніби ворог наступав уже на саме горло.
Наш план зривався.
Свир кинувся до комполку:
"Вперед!"
Але комполку з убивчою байдужістю відповів:
"Встигнемо".
Тоді Свир зирнув на мене, і я зрозумів його без слів.
Ми в одну мить опинилися на конях і по розвернутій дорозі кинулись униз. Троє ординарців летіло вслід за нами. Над головами цілим роєм свистіли кулі, вітер сік нам щоки. Промигнув, щось белькочучи, якийсь дядько, а ми все стрибали на розпластаних конях униз. Дорога звивалась між тинами, між вербами, аж доки нарешті ми не вискочили на широку вулицю всередині містечка.
Коні, ніби по якійсь команді, зробили піввольта праворуч і піввольта ліворуч і вже по рівній вулиці поскакали в різні боки.
Я повернув праворуч, напевне, тому, що там на площі виднілася церква. Значить, там мусив бути й штаб.
За мною скакало двоє ординарців, а в другий бік за Сви-ром — один. На вулиці було до моторошності порожньо. Немовби містечко вимерло до ноги. Лише в одному місці дідок із буряками на возі щосили намагався приперти волів до паркана. Я не встиг іще подумати, чому ми розділилися на два загони, як опинився перед попівською оселею. Ворота були навстіж, і ми, як вітер, влетіли на широке подвір'я. Але й тут була та сама моторошна тиша. Мов у манежі, ми обскакали дворище і тим же алюром понеслись назад, навздогін за Свиром.
— А піхота теж наступала? — спитав художник Самсон, щось зарисовуючи на клапті паперу.
— Піхота? Вона ще десь пленталась по городах, але в той час ми зовсім забули про її існування. В голові була одна думка: "Наскочити на штаб". І це пощастило зробити самому Свирові. Він, як про це потім сам розповідав, крутнувши ліворуч, скакав по вулиці, аж доки не побачив, що пасмо телефонних дротів потяглося до білого будинку на березі ставу.
З розгону він стрибнув на затоптаний ганок. У голові, говорить, вихором пронеслася думка: "Полковник!"
Він схопився за кобуру і... тільки вилаявся: наган десь випав на дорозі. Він підскочив до ординарця і видер у нього з рук карабін. Коли вже відкинув ногою двері, ординарець крикнув:
— Товаришу военком, карабін не заряджений!
Але думати було вже пізно. Свир улетів у кімнату. Ви собі уявляєте його становище? Потім він говорив:
"Перше, що я побачив,— це хмари густого диму, які гойдалися під стелою. Мені навіть здалося, що тут хтось тільки що вистрелив і той сірий дим затуляв від мене всю хату. Я хотів уже крикнути, але що саме — я не знав: можливо, що це вийшов би якийсь рев, а не переможний крик, але я встиг помітити, що в хаті жодної душі не було. Підлога була загаджена недокурками, на столах валялися розхристані папери, а із стін звисали обірвані телефонні дроти. Вони навіть ще хиталися. Видно було, що штаб вискочив із кімнати за хвилину. Але де він міг подітися?"
Прожогом, він був швидкий, Свир вибіг назад до коней. А тут і ми прискакали. Свир тільки крикнув:
"Порожньо!" — і стрибнув на коня.'
Раптом із-за ставу, що вилискував льодом, зацокотіло разом п'ять чи шість кулеметів. Кулі, мов алмазом скло, черкали лід і сердито хуркали в нас під ногами, зацокали об кам'яні цоколі ближчих будинків. Ми стали за кузню.
"Значить, ворог тут іще",— подумав я. Позиція була в нього вигідна: наступати по льоду проти кулеметів ніхто не наважиться. Можливо, про це саме думав і Свир, бо він аж посірів, сердега.
Кулемети збільшили вогонь, бо на вулицю через паркан почала вже сипатись наша піхота. Близькість певної сили, видно, мимохіть знову відбилась на нас. Ми так само, як і в перший раз, мовчки перезирнулись із Свиром і одним ривком вилетіли з-за кузні на греблю. Мабуть, наше бажання прорватись на той бік налякало їх більше, ніж піхота, бо всі шість кулеметів враз обернулись до греблі.
Але ми відчували тільки свист вітру в ушах, тільки хекання коней та безконечно довгу греблю.
Вистрибнувши нарешті на берег, ми інстинктивно вдарились у перший провулок праворуч. Тут десь близько під вербами клекотав кулемет. Свир кинув до ординарця: "Кричи їм виїздити на шлях і хватай" — і, не зупиняючись, поскакав далі. За першим поворотом ми раптом налетіли на купку вершників. Наша поява була, мабуть, така несподівана, що вони, хоч і було їх уп'ятеро більше, вмить кинулись урозтіч. Але один з них тут же осадив коня й вистрелив із револьвера просто в Свира. Кінь став дибки, але Свир у відповідь загримів чомусь таким зловтішним реготом, що аж мені стало моторошно.
"Господин полковник!"
Вершник розгублено озирнувся — так, ніби він своїх помилково прийняв за червоних. Я прицілився й вистрелив коневі під ноги. Його кінь застрибав на трьох.
Свир іще раз крикнув:
"Здравія желаю! — і приставив свою незаряджену ка-рабінку до полковникової голови.— Не пізнаєте? Свир, ваш телефоніст із батареї "Л". Киньте револьвер!"