— Держись тоді, буржуазіат... Держись тоді, прошу пана, га,"Митрич!
Митрич, розстрілюваний "через десятого" за денікінців, ще раз прострелений махновцями7, і досі чомусь не похований, показав свій єдиний жовтий зуб, єхидно підморгнув до Свира і задоволено поляпав себе по лобі долонею.
Мабуть, це мало означати, що людина з головою, бо ті, що стояли біля Митрича, затакали і теж уже з задоволенням зиркали на Свира..."
У цей момент на редакторському столі задеренчав телефон.
Художник Самсон, що вже верхи сидів на стільці, дістав телефонну трубку, але, мукнувши двічі, зараз же передав її Кругові. Редактор поставив палець на те слово, де спинився, і, викрививши обличчя, заговорив уже в трубку:
— Я слухаю. Так, так... на Червоноград, окремий поїзд? Так, ага. Мені треба (він одним оком перелічив нас усіх, а в себе ткнув ліктем) чотири перепустки. Гаразд... От вам, Самсоне Петровичу,— звернувся він до художника,— іще один доказ: сьогодні відкривають нову залізницю в Червонограді. За дві години іде туди спеціальний поїзд. Хочете, поїдьмо, щоб наочно побачити факт.
— Ми з критиком залюбки погодились, але художник Самсон, розтягши губи в скептичну посмішку, заперечливо похитав головою.
— Ну, як хочете,— відказав уже роздратовано .редактор і знову повернувся до рукопису:
— Слухайте далі!
— "Свир став і за виконроба, і за директора, і за робітника, а головне, що брався до всього гаряче. За кілька днів заходились біля гути. Ентузіазм серед робітників почав помітно зростати, але й помітно почала зменшуватись пайка. На ціле селище було щось тільки пудів сорок борошна.
Коли в корпусі були вже вставлені чи закладені вікна ї заходились ремонтувати верстати, з центру прибула спеціальна комісія. Вона оглянула заводи, гути і визнала, що цю групу поки що не можна пустити. Такий висновок приголомшив людей.
Автоном, що збирався видувати четверть, збентежено запитав свого приятеля:
— Чому це не можна, Митричу? Митрич тільки знизав плечима.
— А ти що скажеш, Свире?
— Пустимо! — відказує Свир.— Не сьогодні, так завтра і гуту пустимо, і електростанцію пустимо! В чім справа, товариші комісія?
— Уряд зараз не може такого будівництва забезпечити,— відказують члени комісії.
— А ми самі відбудуємо!
— Заправляй, Свире,— говорить Митрич,— твоє діло мудрувати, а ти, Автономе, збирай дух, хоч одну пляшку та видуєш.
Члени комісії бачили, що люди працюють на голодний шлунок, голими руками, без технічної допомоги, і тільки покрутили головами:
— З такими засобами ви нічого не вдієте, а допомогти вам зараз нічим не можемо. Є важливіші об'єкти.
— А ти, Свире, як думаєш? — допитується Автоном. Свир подивився на обвислі канатом Автономові руки й
подумав: "Може, і правду говорить комісія?" — і відказав уже не так упевнено:
— Сміливість, товариші, городи бере!
Свир був завжди похмурий, а тепер ще більше спохмурнів..."
На цьому місці редактор ляпнув рукою по рукопису і, піднявши до нас очі, із задоволенням проговорив:
— "Завжди похмурий..." Таким і я його знав. Це, товариші, не вигаданий персонаж, жива людина з усіма смертними гріхами... "Завжди похмурий..." Таким він був і в двадцятому році, коли його прислали до мене за комісара, в артилерійський дивізіон.
— Цього самого? — з цікавістю спитав критик.
— Атож. Кремезний і широкоплечий, у шкіряній потертій куртці, він дійсно своїм чотирикутним обличчям із гострими вилицями справляв враження завжди насупленого. А може, це тому ще так здавалось, що в нього були глибоко заховані маленькі очі й завжди міцно стиснуті губи.
"Ох ти, сердитий який",— подумав я.
"Ви артилерійську службу знаєте?" — питаю його.
"Знаю,— відповідає упевнено,— колись,— каже,— за телефоніста служив у старій армії, у важкій "батареї системи "Віккерса". А ви сили ворога знаєте?" — питає вже він мене.
Так і екзаменуємо один одного. Ну, чекай, думаю, що ти заспіваєш, як я зроблю спробу "на вогонь".
У Шаргороді в той час стояла польсько-петлюрівська бригада. Місяць тривало, замирення, а за д*гнь мав знову розпочатися наступ по всьому фронту. Я запропонував Свирові, щоб краще бачити обстановку, іти з піхотою. Не кожний полюбляє такі прогулянки. Але Свир не тільки не збентежився, як це траплялось з новаками, а, навпаки, навіть надмірно вже спокійно відповів:
"Це саме і я хотів вам запропонувати. Ви знаєте, хто командує петлюрівською бригадою? Полковник Забачта, який у старій армії був у нас в батареї за старшого офіцера. Тоді він боровся за Волю проти волі, а тепер, як бачите, навпаки — з волею проти Волі".
До полку ми приїхали, коли він колонами в темній холодній млі вже виходив із Мурафи. За містечком через річку мусила б бути перша ворожа застава, але ніяких ознак її не знайшлося. Виходило, що ворог або відступив уже, або був надто безпечний.
На півдорозі до Шаргорода зустрілась одягнута в стьобану ватянку селянка. Ми, звичайно, її зупинили:
"Звідкіля?"
Говорить:
"Із Шаргорода".
"А військо стоїть у вас?"
"Авжеж,— говорить,— по всіх хатах стоять, а ви, може, наступати? Ой господи, а ми, ж і худоби не повиганяли".
Під час громадянської війни найтаємніші таємниці чомусь зразу ставали відомі селянам. Бої провадились переважно під селами або й у самих селах, тому селяни, почувши про сутичку, щоб урятувати худобу від пострілів, увесь товар виганяли на поле. По цьому завжди можна було орієнтуватись, наскільки таємниці залишились такими вже тільки в уяві штабістів.
Ні в балці, що ми її пересікали, ні по горбах довкола Шаргорода худоби не видно було.
Свир зирнув на мене з задоволенням, розтер у долонях сніжний пил і сказав:
"А раніше полковник був правильний офіцер — ніколи не проґавить".
З балки починався перший підступ до слобідки. Ми злізли з коней, наперед вийшла розвідка, за нею вилетіли на тачанках кулемети, батареї стали на позиції — і полк рушив у наступ.
Десь Далеко на околиці містечка сонливо цявкали перед сніданням собаки, по балці шугав вітер, і більше ніщо не тривожило тиші. Ми з командиром полку теж рушили пішки за цепом.
Бійцям було гостро наказано: "Без команди не стріляти".
Нараз із слобідки гримнув— постріл. Ми перезирнулись.