— І я можу,— задерикувато відповідав який-небудь комсомолець.
— Які розумні стали! Мабуть, в партизанах набралися розуму!
— Та на чорта нам командири? — говорив дивуючись Автоном.— От Митрича наставимо — і все!
— Що ж Митрич — і Митрича знаємо.
Проте за кілька днів знову скликали мітинг. Навіть зробили декілька суботників і поставили на площі арку, а над братською могилою розстріляних товаришів — щось подібне до монумента з битого скла. Але гута все ще стояла, мов катафалк, і задубілий димар сумно дивився на порослий бур'яном двір.
Одного дня на селище долинув із вітром гудок. Він ніби аж захлинався від задоволення й гукав незвично довго. Все, що було живого в СобачіївцІ, поквапливо виповзло із своїх закамарків і заздро напружило слух. Гудок, як далека музика, вигравав за горою, а димар старої гути все ще тільки марив про теплий дим усередині, про гамір на подвір'ї.
Того ж вечора через селище пробіг хлопець із клепач-кою, вигукуючи:
— На мітинг! На гуту! Всім до одного!
— Знову, мабуть, суботник загадують? — крутив головою Митрич.
— Отих клятих партизанів і голод не бере!—вторив йому Автоном.
Партизанами прозивали всіх, хто носив сірі солдатські шинелі.
З початку громадянської війни більшість з них дійсно побували в партизанах, потім вони встигли побувати і на всіх фронтах у Червоній Армії, проте назва "партизани" залишилася за ними ще на довгий час.
На цей раз у гуті, коло ванни, крім своїх хлопців, топталось іще двоє сторонніх. Одного вже знали — Василь Павлович, секретар окружкому партії. Другий був незнайомий, одягнутий у потерту шкіряну куртку і з польовою сумкою на тоненькому ремінці, він хазяйським оком розглядався навколо.
Під вікнами баранцями закрутилися білі замети снігу, в розбиті шибки задував вогкий вітер, а дверей і зовсім не було. А робітники придивлялися до незнайомого. Він був кремезний і широкоплечий, трохи кирпатий, з маленькими, глибоко запалими очима.
— Що воно таке? — спитав Автоном.
— Мабуть, оратор,— відказав Митрич.
— Говорити — не ціпом молотити.
— А що, тобі часу немає, нехай балака, про хліб менше буденидумати.
Коли в гуту набилось уже повію людей, секретар окружкому вийшов на край помосту й гукнув:
— Товариші, ану тихо! Ви вже знаєте, що ворог розгромлений на всіх фронтах. Побили ми Колчака3, побили Юденича 4, побили Денікіна і Врангеля 5, побили Петлюру, набили й білополякам 6. Але й у самих морда в крові. Кожен гад, кожна контра щось та зруйнувала, розбила, спалила. Гадали, може, хоч цим нас доконають. Мовляв, не виживуть. Брешуть, виживемо! Впорались із одним ворогом, упораємось і з другим — з розрухою. На себе тепер робимо, а не на когось. Тільки коли всі так будуть повертатись, як ви, то доведеться нам ще тугіше затягати паски. Треба братися за гути. Доки тут блиматимуть сови? Коли серед вас немає такого, щоб узявся до справи по-більшовицькому, так я вам ось привіз товариша Свира. Він хоче працювати.
— Де? — гукнув хтось із натовпу.
— У вас на гуті,— відказав Свир.
— Ми б, чоловіче, і без тебе працювали, коли б було біля чого.
— З цього й почнемо.
— То це ти того й приїхав? — зневажливо сказав Софрон, у якого із копиці рудого волосся виглядав тільки широкий ніс.— Чи, може, капітал маєш?
— Тепер капітал — ми з вами. То тільки хазяї на гроші надіялися. Треба починати відновлювати гути. '.
— І ми так кажемо] — гукнув один із колишніх партизанів. Інші поки що сопіли й мовчки зітхали.
— Чим? — вискалився Софрон.
— Руками!
— Голими?
— А на що ви чекаєте? — спитав Свир.— Доки іржа поїсть і ті верстати, які ще можна направити, доки повитягають останні шибки? Тоді підете шукати роботи на інші заводи? Там свої знайдуться. Вони їх зберегли, вони тепер там хазяї.
— А ми хіба не берегли? Що ти нас попрікаеш? — огризнувся Митрич.— Не тебе, а нас розстрілювали дені-кінці через десятого!
— За віщо ж ваші товариші вмирали? Щоб через розбиті шибки сніг засипав ванни? А ви дивитесь та тільки підсмикуєте штани. Звичайно, зробити запальничку, олов'яну ложку чи назбирати десяток недобитих пляшок легше.
І олов'яні ложки, і запальнички робили потайки, бо це ображало гідність кваліфікованих майстрів, що зоставались у селищі. Про це треба було говорити обережно, але Свир ішов пробоєм, як танк через ліс.
— А чому саме? Чому олов'яні ложки й запальнички? Бо ви вже не здатні на більше. Ви, вже, мабуть, забули, як і пимці в руках тримати!
Рудий Софрон навіть рота розкрив:
— Диви-бо, який знайшовся!
— Геть його до біса! — гукнув іще хтось.
— Ну що ж,— продовжував Свир, не звертаючи уваги,— раз не здатні, наберемо інших, а ви тоді йдіть крутити волам хвости.
— Сам іди! — закричали вже вкрай ображені робітники.— Волам хвости! Скоріше ти забудеш, як прозиваєшся, ніж ми... Люди по сорок років видували пляшки...— І вони, ніби знову опинилися біля повних ванн, важко затупцяли ногами.
— Ми ще не забули, а от чи ти знаєш?
— Я знаю, що треба відбудувати гуту.
— Ну, що ж, і відбудуємо,— уже спокійніше огризалися склодуви,— захочемо — й відбудуємо!
— Через десять років? Коли ваші руки будуть здатні хіба щоб колоти дрова, а не вирівнювати халяви.
Знову дехто автоматично колихнув кволими руками і вже від оборони перейшов до наступу:
— А чому через десять років? Чому через десять? Через десять, може, і на світі нас не буде.
— Дайо-о-ош гуту! — ніби жартуючи, покрили всіх гуртовим голосом "партизани".— Чого заходилися торгуватись. Правильно каже товариш оратор, доки будемо мнихатись?
— А що ж, поспішиш — людей насмішиш. Треба^ обдумати,— бурмотів Софрон.
— Ну, ви собі думайте, а ми резолюцію будемо писати. Товарищу секретар, пишіть резолюцію: треба починати.., А ми готові!
їхні голоси підбадьорили і старих, на їхні сірі, в глибоких зморшках обличчя ніби враз бризнуло сонце. "Мой обдаровані, вони закричали:
— Єй-єй, пустимо, от же правда, пустимо, Василю Павловичу?
— Ще й як пустимо,— сміявся секретар окружкому.— Галопом!
— Ого, їдрі його ковінька! Я ще, брат, не таку видую четверть! —кашляючи, пискливо викрикнув Автоном.
— А я хіба не справлюсь за Гаврила? — штовхав1 його ліктем такий же дідок Ганджуля.— Він тепер у столиці, там за комісара, а я тут буду на його місці.