Повернення

Страница 69 из 72

Эрих Мария Ремарк

У залі здіймається несамовитий рейвах. Голова суду марно намагається відновити порядок.

Ми стоїмо, тісно збившись у купку. Віллі виглядає страхітливо. Козоле стиснув кулаки, і цієї миті нас нічим не заспокоїш – ми дуже небезпечні. Жоден поліцейський у залі не наважується близько підійти до нас. Я підскакую до лави присяжних.

– Ідеться про нашого товариша, про фронтовика! – кричу я. – Не засуджуйте його! Він сам не хотів стати таким байдужим до життя і смерті, якими війна зробила нас усіх, ніхто з нас не хотів цього, але на війні ми втратили всі масштаби дозволеного й недозволеного, і ніхто не прийшов нам на допомогу! Патріотизм, обов'язок, батьківщина, – все це ми постійно повторювали собі, щоб вистояти перед жахами фронту, щоб виправдати їх! Але це були абстрактні поняття, занадто багато крові лилося там, вона змила їх цілковито!

Віллі раптом опиняється поруч зі мною.

– Усього лише рік тому ось цей хлопець, – він показує на Альберта, – разом із двома товаришами лежав у кулеметному гнізді, єдиному на всій ділянці фронту, яке ще трималося, і раптом – атака. Але ці троє не розгубилися. Вони вичікували, цілилися і не стріляли завчасно, вони встановлювали приціл точно, на рівні живота, і коли супротивник уже думав, що ділянка очищена, і кидався уперед, тільки тоді ці троє відкривали вогонь. І так було весь час, поки не надійшло підкріплення. Атаку було відбито. Ми підрахували тих, кого вбив їхній кулемет. Одних точних попадань у живіт виявилося двадцять сім, всі були вбиті наповал. Я не кажу про такі поранення, як у ноги, в пах, у шлунок, у легені, у голову. Цей ось хлопець, – він знову показує на Альберта, – зі своїми двома товаришами настріляв людей на цілий лазарет, хоча більшість із поранених у живіт не довелося вже нікуди відправляти. За це він був нагороджений Залізним хрестом першого ступеня і отримав подяку від полковника. Розумієте ви тепер, чому не вашим цивільним судам і не за вашими законами слід судити його? Не вам, не вам його судити! Він солдат, він наш брат, і ми виносимо йому виправдальний вирок!

Прокуророві нарешті вдається вставити слово.

– Це жахливе здичавіння, – задихається він і кричить поліцейському, щоб той узяв Віллі під варту.

Новий скандал. Віллі примушує весь зал тремтіти. Я знову вибухаю:

– Здичавіння? А хто винен у ньому? Ви! На лаву підсудних треба посадити вас, ви повинні постати перед нашим правосуддям. Вашою війною ви перетворили нас на дикунів! Киньте ж за ґрати всіх нас разом! Це буде найправильніше. Скажіть, що ви зробили для нас, коли ми повернулися з фронту? Нічого! Абсолютно нічого! Ви сперечалися один із одним про те, хто переміг, встановлювали пам'ятники невідомим воїнам, говорили про героїзм і ухилялися від відповідальності! Ви повинні були допомогти нам! А що ви зробили? Ви кинули нас напризволяще у найважчий для нас час, коли ми, повернувшись, намагалися пристосуватися до мирного життя! Ви повинні були проповідувати з усіх амвонів, напучувати нас, коли нас звільняли з армії, ви повинні були невпинно повторювати: "Ми всі зробили жахливу помилку! Так давайте ж разом заново шукати, як жити далі! Будьте сильними! Вам ще важче, ніж іншим, бо, йдучи, ви не залишили нічого, до чого могли би повернутися! Будьте терплячими!" Ви повинні були заново розкрити перед нами життя! Ви повинні були заново вчити нас жити! Але вам було байдуже, що з нами станеться! Ви послали нас до біса! Ви повинні були навчити нас знову вірити в добро, порядок, майбутнє і любов! А замість цього ви знову почали лицемірити, займатися цькуванням і пускати в хід ваші знамениті статті закону! Одного з наших ви вже знищили, тепер на черзі другий!

Ми скаженіємо. Уся лють, усе озлоблення, усе наше розчарування скипають відразу й переливаються через край. У залі стоїть неймовірний шум. Минає багато часу, перш ніж відновлюється відносний порядок. Усім нам за неприпустиму поведінку в залі суду призначають одноденний арешт і негайно ж виводять. Ми легко могли б усунути з дороги поліцейського, але нам це не потрібно. Ми хочемо у в'язницю разом із Альбертом. Ми впритул проходимо повз нього, ми хочемо йому показати, що ми всі – з ним.

Згодом ми дізнаємося, що він засуджений на три роки в'язниці та що вирок він прийняв мовчки.

III

Георґ Рає зумів роздобути паспорт іноземця і переїхати з ним через кордон. Одна думка невідступно переслідує його: ще раз стати обличчям до обличчя зі своїм минулим. Він проїжджає міста й села, виходить на великих і малих станціях і ввечері дістається мети.

Ніде не затримуючись, він вирушає за місто, звідки починається підйом у гори. Він минає вулицю за вулицею; назустріч йому трапляються робітники, які повертаються з фабрик. Діти бавляться у колах світла під ліхтарями. Декілька автомобілів проїздять повз нього. Потім стає тихо.

Сонце давно зайшло, але ще досить світло. Та й очі Рає звикли до темряви. Він сходить із дороги і йде через поле. Незабаром він спотикається об щось* Іржавий дріт причепився до штанів і вирвав шматок тканини. Він нахиляється, щоб відчепити колючку. Це дротяні загородження, які тягнуться вздовж розстріляного окопу. Рає випростовується. Перед ним – голі поля битв.

У мерехтливому світлі сутінків вони схожі на збаламучене, а потім раптово застигле море, на закам'янілу бурю. Рає відчуває гнильні запахи крові, пороху й землі, нудотний дух смерті, який усе ще владно панує в цих місцях.

Він мимоволі втягує голову, плечі підняті, руки повисли, ослабли в суглобах кисті; це хода вже не міського жителя, це знову скрадливі, обережні кроки звіра, насторожена пильність солдата.

Він зупиняється і оглядає місцевість. Годину тому вона здавалася йому незнайомою, а тепер він уже впізнає її, кожну висоту, кожну складку гір, кожну ущелину. Він ніколи не йшов звідси: дні й місяці спалахують у вогні спогадів, як папір, вони згоряють і випаровуються, як дим, – тут знову лейтенант Ґеорґ Рає сторожко ходить у нічній варті, і ніщо більше не відокремлює вчора від сьогодні. Навколо безмовність ночі, тільки вітер шурхотить іноді в траві; але у вухах Ґеорґа знову рев битви, звуки вибухів, світлові ракети повисають гігантськими дуговими лампами над усім цим спустошенням, кипить чорне розпечене небо, і від горизонту до горизонту гуде, здіймається фонтанами і клекоче в сірчаних кратерах земля.