Рає скрегоче зубами. Він не фантазер, але він не може захистити себе: спогади накрили його, як буря, – тут, на цій землі, ще немає миру, немає навіть тієї видимості миру, яка настала всюди, тут усе ще триває боротьба, війна; тут продовжує лютувати хоч і примарний, але смерч, і стовпи його крутяться й губляться у хмарах.
Земля запопала Ґеорґа, вона немов хапає його руками, жовта щільна глина обліпила черевики; і це утруднює ходу, наче мерці, глухо нарікаючи у своїх могилах, тягнуть до себе живих.
Він біжить по темних, подзьобаних вирвами полях. Вітер посилюється, небом мчать хмари, і час від часу місяць тьмяним світлом осяває місцевість. Рає зупиняється, туга стискає серце, він кидається на землю, непорушно припадає до неї. Він знає – небезпеки немає, але щоразу, коли місяць випливає, він злякано стрибає у вирву. Він свідомо підкоряється закону цієї землі, по якій можна ходити, випроставшись на весь зріст.
Місяць перетворився на величезну світлову ракету. У її жовтуватому світлі чорніють обгорілі пеньки знайомого лісу. За руїнами ферми тягнеться яр, у якому ніколи не було ворога. Рає, згорбившись, сидить в окопі. Ось залишки ременя, два-три казанки, ложка, іржаві ручні гранати, патронташ, а поруч – мокре сіро-зелене сукно, геть зотліле, й останки якогось солдата, уже наполовину розчинені в глині.
Він лягає на землю обличчям донизу – і безмовність раптом починає говорити. Там, під землею, щось глухо клекоче, дихає уривчасто, гуде і знову клекоче, стукає і дзвенить. Він хапається пальцями за землю і притискається до неї головою, йому чуються голоси й вигуки, йому хотілося б запитати, поговорити, закричати, він прислухається і чекає відповіді, відповіді на загадку свого життя.
Але тільки вітер завиває дедалі сильніше, низько й чимраз швидше біжать хмари, і по полях тінь женеться за тінню. Рає встає і бреде далі, бреде довго, поки перед ним ряд за рядом не виростають чорні кущі, вишикувані в довгі колони, як рота, батальйон, полк, армія.
І раптом йому все стає ясно. Перед цими хрестами руйнується будівля гучних фраз і високих понять. Тільки тут ще живе війна, її вже немає в побляклих спогадах тих, хто вирвався з її лещат! Тут лежать загиблі місяці й роки непрожитих життів, вони – як примарний туман над могилами; тут кричать ці не-прожиті життя, вони не знаходять собі спокою, в лункому мовчанні волають до небес. Страшним звинуваченням дихає ця ніч, саме повітря, в якому ще вирує сила й воля цілого покоління молоді, покоління, яке померло раніше, ніж почало жити.
Тремтіння охоплює Ґеорґа. Яскраво спалахує в ньому свідомість його героїчного самообману: ось вона, жадібна паща, що поглинула вірність, мужність і життя цілого покоління.
Він задихається.
– Браття! – кричить він у ніч і вітер. – Браття! Нас зрадили! Вставайте, брати! Ще раз! Вперед! У похід проти зради!
Він стоїть перед могильними хрестами, місяць випливає з-за хмар, він бачить, як блищать хрести, вони відокремлюються від землі, вони встають з розпростертими руками, ось уже чути кроки. Він крокує на місці, викидає руку догори:
– Вперед, брати!
І опускає руку в кишеню, і знову піднімає. Утомлений, самотній постріл, підхоплений і віднесений поривом вітру. Похитнувшись, опускається Ґеорґ на коліна, спирається на руки і, зібравши останні сили, повертається обличчям до хрестів. Він бачить, як вони рушають з місця, стукають і рухаються, вони йдуть повільно, і шлях їхній далекий, дуже, дуже далекий; але він веде вперед, вони прийдуть до своєї мети й дадуть останній бій, бій за життя; вони крокують мовчки – темна армія, якій належить пройти найдовший шлях, шлях до людського серця, мине багато років, поки вони пройдуть його, але що для них час? Вони рушили в дорогу, вони почали похід, вони йдуть, ідуть.
Голова його повільно опускається, навколо нього темніє, він падає обличчям уперед, він крокує разом з усіма. Як блудний син, який після довгих поневірянь повернувся додому, лежить він на землі, розкинувши руки; очі вже нерухомі, коліна підігнулися. Тіло здригається ще раз, великий сон покриває все і вся, і тільки вітер проноситься над пустельним темним простором; він віє і віє над хмарами, в небі, над нескінченними рівнинами, окопами, вирвами, хрестами й могилами.
ЗАВЕРШЕННЯ
І
Земля пахне березнем і фіалками. З-під вологого листя підсніж-ники піднімають свої білі голівки. Ліловий серпанок стелиться над зораними полями.
Ми бредемо лісовою просікою. Віллі та Козоле попереду, я з Валентином – за ними. Уперше за довгий час ми знову разом. Ми рідко тепер зустрічаємося.
Карл на цілий день дав нам свій новий автомобіль. Але сам він із нами не поїхав', бо дуже зайнятий. Ось уже кілька місяців, як він заробляє купу грошей; адже марка падає, а це йому вигідно. Шофер привіз нас за місто.
– Чим ти тепер займаєшся, Валентине? – запитую я.
– Їжджу по ярмарках зі своїми гойдалками, – відповідає він.
Здивовано дивлюся на нього:
– Відколи?
– Та вже досить давно. Моя колишня партнерка – пригадуєш її? – незабаром після тієї нашої зустрічі залишила мене. Тепер вона танцює в барі. Фокстроти й танго. На це зараз більший попит. Ну а я, зашкарублий солдат, не надаюся для такої справи. Недостатньо, бачиш, шикарний.
– А своїми гойдалками ти хоч трохи заробляєш?
– Та де там! – відмахується він. – Щоб жити замало, щоб умерти забагато, як-то кажуть! І ці вічні переїзди! Ось завтра знову на колеса. їду в Крефельд. Собаче життя, Ернсте! Докотилися. А Юппа куди занесло, не знаєш?
Я знизую плечима:
– Поїхав. Так само, як і Адольф. І жодної звістки від них.
– А як Артур?
– Цей скоро буде мільйонером, – відповідаю я.
– Знається на справі, – похмуро каже Валентин.
Козоле зупиняється і розправляє широкі плечі:
– А погуляти, братці, зовсім непогано! Якби ще не бути при цьому безробітним.
– А ти не сподіваєшся скоро отримати роботу? – запитує Віллі.
Фердинанд скептично похитує головою:
– Це не так просто. Мене занесли в чорний список. Бачите, я недостатньо сумирний. Добре хоч, що здоровий. А поки що позичаю у Тьядена. Йому непогано живеться.
Виходимо на галявину й робимо привал. Віллі дістає коробку сигарет, якими забезпечив його Карл. Обличчя Валентина проясняється. Ми сідаємо й закурюємо.