Повернення

Страница 68 из 72

Эрих Мария Ремарк

– Але ж у нього є мати, – втручається прокурор.

– З матір'ю він не одружиться, – заперечую я.

– А чому неодмінно слід одружуватися? – питає голова суду. – Хіба для одруження він не занадто молодий?

– Його не вважали занадто молодим, коли посилали на фронт, – відповідаю я. – А одружитися він хотів тому, що після війни не міг знайти себе, тому що боявся самого себе і своїх спогадів, тому що шукав опори. Цією опорою і була для нього дівчина.

Голова суду звертається до Альберта:

– Підсудний, чи не бажаєте ви нарешті висловитися? Чи правда те, що говорить свідок?

Альберт вагається. Ми з Віллі пожираємо його очима.

– Так, – неохоче говорить він.

– Чи не скажете ви нам також, навіщо ви носили з собою револьвер?

Альберт мовчить.

– Він завжди носить револьвер із собою, – кажу я.

– Завжди? – перепитує голова.

– Звичайно, – кажу я, – так само як носовичок і годинник.

Голова суду дивиться на мене з подивом:

– Револьвер і носовичок ніби не одне й те саме?

– Правильно, – кажу я. – Без носовичка він легко міг обійтися. До речі, носовичка в нього часто не було.

– А револьвер?

– Врятував йому кілька разів життя, – перебиваю я. – Ось уже три роки, як він із ним не розлучається. Це вже фронтова звичка.

– Але тепер револьвер йому не потрібен. Адже зараз – мир.

Я знизую плечима:

– До нашої свідомості це ще не дійшло.

Голова суду знову звертається до Альберта:

– Підсудний, чи не бажаєте ви нарешті очистити своє сумління? Ви не шкодуєте про свій вчинок?

– Ні, – глухо відповідає Альберт.

Настає тиша. Присяжні насторожуються. Прокурор усім корпусом подається вперед. У Віллі такий вигляд, ніби він зараз кинеться на Альберта. Я теж із відчаєм дивлюся на нього.

– Але ж ви вбили людину! – чітко карбуючи кожне слово, каже голова суду.

– Я вбив уже чимало людей, – байдуже каже Альберт.

Прокурор схоплюється з місця. Присяжний, який сидить біля дверей, перестає гризти нігті.

– Повторіть, будь ласка, що ви зробили? – тремтячим голосом запитує голова суду.

– На війні, – швидко втручаюся я.

– Ну, це зовсім інша справа, – розчаровано тягне прокурор.

Альберт піднімає голову:

– Чому?

Прокурор встає:

– Ви ще наважуєтеся порівнювати ваш злочин зі справою захисту вітчизни?

– Ні, – заперечує Альберт. – Люди, яких я там убивав, не заподіяли мені ніякого зла.

– Це нечувано! – вигукує прокурор і звертається до голови: – Я змушений просити…

Але голова суду стримує його.

– До чого б ми дійшли, якби всі солдати думали, як ви? – питає він.

– Правильно, – втручаюсь я, – але за це ми не відповідаємо. Якби його, – показую я на Альберта, – не навчили стріляти в людей, він би й зараз цього не зробив.

Прокурор червоніє, як індик:

– Але це неприпустимо, щоб свідки, коли їх не питають, самі…

Голова суду заспокоює його:

– Я думаю, що в цьому випадку ми можемо відступити від правила.

Мене на деякий час відпускають, і на допит викликають дівчину. Альберт здригається і стискає зуби. На дівчині чорна шовкова сукня, помітно, що вона побувала в перукаря. Вона поводиться вкрай самовпевнено. Видно, почувається центральною фігурою.

Суддя запитує її про стосунки з Альбертом і Бартшером. Альберта вона описує як людину неврівноважену, а Бартшера, навпаки, як дуже милого. Вона, мовляв, ніколи й не думала про шлюб із Альбертом, а з Бартшером була, можна сказати, майже заручена.

– Пан Троске занадто молодий, щоб одружитися, – каже вона, похитуючи стегнами.

В Альберта котиться піт із чола, але він не ворушиться. Віллі стискає кулаки. Ми ледве стримуємося.

Голова суду запитує, якими були її стосунки з Альбертом.

– Цілком невинними, – говорить вона, – ми були просто знайомі.

– У вечір убивства підсудний перебував у стані збудження?

– Звичайно, – не замислюючись, відповідає вона. Мабуть, це їй лестить.

– Чому ж?

– Ну, знаєте, – вона посміхається і трохи випинає груди. – Він був у мене сильно закоханий.

Віллі глухо стогне. Прокурор пильно дивиться на нього крізь пенсне.

– Шльондра! – лунає раптом на весь зал.

Публіка загуділа.

– Хто це крикнув? – запитує голова суду.

Тьяден гордо встає.

Його засуджують на п'ятдесят марок штрафу за порушення порядку.

– Недорого, – говорить він і витягає гаманець. – Платити зараз?

У відповідь на це він отримує ще п'ятдесят марок штрафу. Йому наказують покинути зал.

Дівчина стала поводитися значно скромніше.

– Що ж відбувалося у вечір убивства між вами і Бартше-ром? – продовжує допит голова суду.

– Нічого особливого, – невпевнено каже вона. – Ми просто сиділи й розмовляли.

Суддя звертається до Альберта:

– Чи маєте ви що сказати з цього приводу?

Я свердлю Альберта очима. Але він тихо вимовляє:

– Ні.

– Отже, покази свідка відповідають дійсності?

Альберт гірко посміхається, обличчя його стало сірим. Дівчина нерухомо втупилася у розп'яття, яке висить над кріслом голови суду.

– Можливо, що вони й відповідають дійсності, але я чую все це сьогодні вперше. У такому випадку я помилявся.

Дівчина полегшено зітхає. Але передчасно, бо тут Віллі не витримує.

– Брехня! – кричить він. – Вона підло бреше! Вона займалася розпустою з цим негідником. Вона вискочила з ложі майже гола.

Шум і сум'яття. Прокурор обурюється. Голова суду робить Віллі зауваження. Але його вже ніяка сила не може втримати, навіть повний відчаю погляд Альберта.

– Хоч би ти на коліна зараз переді мною кинувся, а я все одно скажу це привселюдно! – кричить він Альберту. – Вона займалася розпустою, так, так, а коли Альберт опинився з нею віч-на-віч, вона йому наговорила, ніби Бартшер напоїв її, тоді Альберт не стримався і вистрілив. Він сам мені все це розповів дорогою в поліцію!

Захисник квапливо записує, дівчина в розпачі верещить:

– Це правда, він напоїв, напоїв!

Прокурор розмахує руками:

– Честь суду вимагає…

Віллі повертається до нього, немов розлючений бик:

– Сидіть тихо, ви, параграфна глиста! Чи ви думаєте, що, дивлячись на вашу мавпячу мантію, ми будемо мовчати? Спро-буйте-но викинути нас звідси! Що ви взагалі знаєте про нас? Цей хлопчик був тихим і лагідним – запитайте у його матері! А тепер він стріляє так само легко та просто, як колись кидав камінці. Каяття! Каяття! Як йому відчувати каяття за те, що він лише вбив людину, яка зруйнувала його життя? Єдина його помилка – він стріляв не в того, в кого слід було! Дівку цю треба було застрелити! Невже ви думаєте, що чотири роки кровопролиття можна стерти, наче губкою, одним туманним словом "мир"? Ми й самі прекрасно знаємо, що не можна так, коли заманеться, стріляти у своїх особистих ворогів, але якщо вже нами опанує лють і все всередині переверне догори дном… Перш ніж судити, добре подумайте, звідки все це в нас береться!