– О, дивися хто прийшов! Ернст! – вигукує Бруно й легенько плескає дівчинку по дупці, а потім піднімається з килима й залишає її бавитися самостійно. Ми йдемо у вітальню. Диван і крісла оббиті червоним плюшем, на спинках – плетені гачком серветки, а підлогу так натерли, що я навіть послизнувся. Усе виблискує чистотою, усе стоїть на своїх місцях; на комоді – незліченна кількість черепашок, статуеток, фотографій, а між ними, у самому центрі, на червоному оксамиті під склом – орден Бруно.
Ми згадуємо колишні часи.
– А в тебе зберігся список мішеней, у які ти влучив?
– І ти ще питаєш! – мало не ображається Бруно. – Та він у мене зберігається в найпочеснішому місці.
Мюкенгаупт дістає з комода зошит і з насолодою перегортає сторінки:
– Літо для мене було, звичайно, найсприятливішим сезоном – темніє пізно. Ось, дивися. Червень. 18-го – чотири попадання в голову; 19-го – три; 20-го – одне; 21-го – два; 22-го – одне; 23-го – жодного, не пощастило. Тоді ці собаки щось відчули і стали обережнішими. Зате ось тут, подивися: 26-го (у цей день заступила нова зміна, яка ще не підозрювала про існування Бруно) – дев'ять влучень у голову! Ну! Що скажеш? – він дивиться на мене сяючими очима.
– І все за якісь дві години! Не знаю, як мені це вдалося; може, тому, що я стріляв знизу та влучав у підборіддя, але аж смішно було дивитися; вони вилазили з окопів, як козли, аж по груди. А тепер дивися сюди: 29 червня, 22 година 2 хвилини – влучання в голову. Я не жартую, Ернсте; ти сам бачиш, у мене були свідки. Ось тобі, тут так і написано: "Підтверджую. Віце-фельдфебель Шліе"; 10 година вечора – майже в темряві. Класно, правда? Ох, брате, були часи!
– Справді супер, – погоджуюся я. – Але скажи, Бруно, тепер тобі ніколи не буває шкода цих людей?
– Що? – розгублено запитує Бруно.
Я повторюю своє питання.
– Тоді ми кипіли в цьому казані, Бруно. Ну, а зараз? Адже все змінилося.
Бруно відсуває свій стілець:
– Ти що, став більшовиком? Та це був наш обов'язок, ми виконували наказ! От вигадав.
Ображено загортає він свій дорогоцінний зошит у папір і ховає його в ящик комода.
Я заспокоюю його хорошою сигарою. Він затягується на знак примирення і розповідає про свій клуб стрільців, члени якого збираються щосуботи.
– Нещодавно ми влаштували бал. Високий клас, скажу я тобі! А незабаром у нас буде конкурсна гра в кеглі. Приходь неодмінно, Ернсте. Пиво в нашому ресторані чудове, я рідко пив таке ще десь. І на десять пфенінгів дешевше, ніж усюди. А це немало, якщо посидіти цілий вечір, правда? А як там затишно! І разом із тим шикарно! Ось, – Бруно показує позолочений ланцюжок, – я проголошений королем стрільців! Бруно Перший! Як тобі?
Заходить його донька. У неї зламався пароплав. Бруно ретельно виправляє його та гладить дівчинку по голівці. Блакитний бант шарудить у нього під рукою.
Потім Бруно підводить мене до буфета, який, як і комод, заставлений нескінченною кількістю всіляких дрібничок. Це все він виграв на ярмарках, стріляючи в тирі. Три постріли коштують там кілька пфенінгів, а хто зіб'є певну кількість кілець, має право на приз. Цілими днями Бруно не можна було витягнути з тиру. Він настріляв собі купу плюшевих ведмедиків, кришталевих вазочок, келихів, пивних кухлів, кавників, попільничок і навіть два солом'яних крісла.
– Дійшло до того, що мене вже ні до одного тиру не хотіли підпускати, – він самовдоволено регоче. – Уся ця банда боялася, що я доведу їх до банкрутства. Я ж їм не хто-небудь!
Я бреду по темній вулиці. З під'їздів струмує світло й біжить вода, – миють сходи. Провівши мене, Бруно, напевно, далі бавиться зі своєю донькою. Потім дружина покличе їх вечеряти. А далі він піде пити пиво до шинку. У неділю зробить сімейну прогулянку. Він добропорядний чоловік, хороший батько, шанований бюргер. Нічого не заперечиш.
А Альберт? А ми всі?
Уже за годину до початку судового розгляду справи Альберта ми зібралися в приміщенні суду. Нарешті викликають свідків. Ми заходимо в зал, і серця наші шалено калатають. Блідий Альберт сидить на лаві підсудних, притулившись до спинки, і втупився у простір перед собою. Очима ми хотіли б сказати йому: "Сміливіше, Альберте, ми не кинемо тебе напризволяще!" Але Альберт навіть не дивиться в наш бік.
Зачитують наші імена. Потім ми повинні вийти за двері. Ми зауважуємо в перших рядах, відведених для публіки, Тьядена й Валентина. Вони підморгують нам.
Поодинці впускають свідків. Віллі затримується особливо довго. Потім черга доходить до мене. Швидкий погляд на Валентина: він ледь помітно похитує головою. Отже, Альберт усе ще відмовляється давати свідчення. Так я і думав. Він сидить із відсутнім виразом обличчя. Поруч захисник. Віллі червоний як рак. Пильно, ніби гончий пес, стежить він за кожним рухом прокурора. Між ними, очевидно, вже відбулася сутичка.
Я складаю присягу. Потім починається допит. Мене запитують, чи не говорив нам Альберт раніше, що він збирається всадити в Бартшера кулю? Я відповідаю: ні. Голова суду заявляє, що багатьом свідкам запам'ятався дивний спокій Альберта.
– Він завжди такий, – кажу я.
– Поміркований? – втручається у нашу розмову прокурор.
– Спокійний, – відповідаю я.
Голова суду нахиляється вперед:
– Навіть за подібних обставин?
– Звичайно, – кажу я. – Він і не за таких обставин зберігав спокій.
– За яких же саме? – запитує прокурор, швидко піднімаючи палець.
– Під артилерійним обстрілом.
Палець ховається. Віллі задоволено гмикає. Прокурор кидає на нього лютий погляд.
– Отже, він був спокійним? – перепитує голова.
– Таким же спокійним, як зараз, – злостиво кажу я. – Хіба ви не бачите, що попри зовнішній спокій у ньому все кипить і вирує. Адже він був солдатом! Він навчився у критичні моменти не метушитися і не здіймати в розпачі руки до неба. По-іншому він би не вижив.
Захисник щось записує. Голова суду якусь мить дивиться на мене.
– Але чому треба було відразу стріляти? – запитує він. – Не бачу нічого страшного в тому, що дівчина раз пішла в кафе з іншим знайомим.
– А для нього це було страшніше від кулі в живіт, – кажу я.
– Чому?
– Тому що в нього нічого не було на світі, крім цієї дівчини.