Він мовчить якусь мить, витріщивши очі поперед себе. Я крадькома дивлюся на нього. Нервове, засмикане обличчя, під очима залягли глибокі тіні. Рає робить над собою зусилля і продовжує:
– Зрештою, чому б мені й не сказати тобі про це, Ернсте? Не сказати того, про що я чимало думав? Одного разу нам довелося виступити. Нам сказали, що це проти комуністів. Одначе, коли я побачив убитих робітників, більшість із яких не встигли ще зняти свої старі солдатські куртки й чоботи, коли я побачив наших колишніх фронтових товаришів, у мені щось надломилося. На фронті я одного разу знищив з аероплана добру половину роти англійців і не докоряю собі за це – війна є війна. Але ці вбиті тут, у Німеччині, полягли від куль своїх же колишніх товаришів, – це кінець, Ернсте!
Я згадую про Вайля та Гееля і мовчки киваю у відповідь.
Над нами заспівав зяблик. Сонце сідає, згущуючи золото своїх променів. Рає кусає фільтр сигарети:
– А потім у нас раптом зникло двоє солдатів. Вони нібито збиралися розголосити місцезнаходження одного зі складів зброї. І ось їхні ж товариші, не розібравшись, чи правда це, вбили їх уночі, в лісі, прикладами. Це називалося "таємне судилище".
Один із убитих був у мене на фронті унтер-офіцером. Чудовий хлопець! Після цієї історії я все послав до біса. – Рає озирається. – Ось що з цього всього вийшло, Ернсте. А як усе починалося, згадай, як ми йшли воювати, згадай, що це був за порив, що за буря! – він кидає сигарету на землю. – Чорт забирай, куди все це поділося?
Трохи згодом він тихо додає:
– Хотілося б мені знати, Ернсте, як могло все це так закінчитися?
Ми встаємо та йдемо платановою алеєю до виходу. Сонячні зайчики поблискують у листі й на наших обличчях. Усе це раптом здається мені чимось нереальним: і наша розмова з Ґеорґом, і м'яке тепле повітря пізнього літа, і дрозди, і холодний подих спогадів.
– Що ж ти тепер робиш, Ґеорґу? – запитую я.
Ґеорґ ціпком збиває на ходу вовнисті голівки будяків.
– Знаєш, Ернсте, я до всього придивлявся – до різних професій, до ідеалів, до політики, і я переконався, що це все не для мене. Що можна там знайти? Усюди спекуляція, взаємна недовіра, цілковита байдужість і безмежний егоїзм.
Мене трохи втомила хода, і ми сідаємо на лавку.
Поблискують зелені міські вежі, над дахами куриться легкий туман, з труб срібною цівкою піднімається дим і йде в небо. Ґеорґ показує вниз:
– Вони сидять там у своїх конторах, магазинах, кабінетах, наче павуки, і кожен тільки й чекає хвилини, коли можна буде висмоктати кров сусіда. І що тільки не тяжіє над усіма: сім'я, різні товариства та об'єднання, весь апарат влади, закони, держава! Павутина над павутиною! Звичайно, це теж можна назвати життям і пишатися тим, що проповзав сорок років під всією цією благодаттю. Але фронт навчив мене, що час – це не мірило для життя. Чого ж я буду сорок років повільно спускатися зі сходинки на сходинку? Я так довго ставив на карту все й постійно ризикував життям. Тож не можу я тепер боротися за копійки в очікуванні дрібних успіхів.
– Ґеорґу, останній рік ти провів уже не в окопах, – кажу я, – а для льотчиків, без сумніву, війна була не такою, як для нас. Ми місяцями не бачили ворога, ми були гарматним м'ясом. Для нас не існувало ставок; існувало одне – очікування; ми могли лише чекати, поки куля не знайде нас.
– Я не про війну говорю, Ернсте, я говорю про нашу молодість і про дружбу.
– Так, нічого цього більше немає, – погоджуюся я.
– Ми жили раніше ніби в оранжереї, – замислено говорить Ґеорґ. – Тепер ми старі. Але добре, коли в усьому з'являється ясність. Я ні про що не шкодую. Я тільки підбиваю підсумки. Усі шляхи для мене закриті. Залишається тільки жалюгідне животіння. А я животіти не хочу. Я не хочу ніяких кайданів.
– Ох, Ґеорґу, – вигукую я, – те, що ти говориш, це кінець! Але і для нас у чомусь існує початок! Сьогодні я це ясно відчув. Людвіґ знав, де його шукати, та він був хворий.
Ґеорґ обіймає мене за плечі:
– Так, так, Ернсте, постарайся бути корисним.
Я присуваюся до нього ближче:
– У твоїх устах це звучить бридко та приторно, Ґеорґу. Я не сумніваюся, що є середовище, де існує справжня дружба, але ми просто ще не знаємо про нього.
Мені дуже хотілося б розповісти Ґеорґові про те, що я щойно пережив на лузі. Проте я не можу сказати це словами.
Ми мовчки сидимо один біля одного.
– Що ж ти тепер збираєшся робити, Ґеорґу? – помовчавши, знову питаю я.
Він замислено посміхається:
– Я, Ернсте? Я ж тільки через непорозуміння залишився живим. Це робить мене трішки смішним.
Я відштовхую його руку та злякано дивлюся на нього. Але він заспокоює мене:
– Насамперед я хочу трохи поїздити.
Ґеорґ бавиться ціпком і довго дивиться вдалину:
– Ти пам'ятаєш, що сказав якось Ґізекке? Там, у лікарні? Йому хотілося побувати у Флері. Знову під Флері, розумієш? Йому здавалося, що це вилікує його.
Я киваю.
– Він і далі в лікарні. Карл недавно був у нього.
Піднявся легкий вітер. Ми дивимось на місто й на довгі ряди тополь, під якими ми колись будували намети та грали в індіанців. Ґеорґ завжди був ватажком, і я любив його, як можуть любити тільки хлопчаки, які нічого не знають про любов.
Погляди наші зустрічаються.
– Брате мій Убивча Рука, – посміхаючись, тихо говорить він.
– Віннету, – відповідаю я так само тихо.
II
З наближенням дня, на який призначено слухання справи, я дедалі частіше думаю про Альберта. І ось одного разу я раптом чітко бачу перед собою глиняну стіну, бійницю, гвинтівку з оптичним прицілом і притуленим до неї зосередженим і настороженим обличчям – обличчям Бруно Мюкенгаупта, найкращого снайпера батальйону, який жодного разу не схибив.
Я зриваюся на рівні ноги – я мушу знати, що з ним, як він дає собі раду.
Високий багатоквартирний будинок. Мокрі сходи. Сьогодні субота, і всюди стоять відра, жінки з щітками й підіткнутими спідницями миють підлогу.
Різкий дзвінок, занадто гучний для цих дверей. Відкривають не відразу. Питаю Бруно. Жінка запрошує увійти. Мюкенга-упт сидить на підлозі без піджака й бавиться зі своєю донькою, дівчинкою років п'яти з великим блакитним бантом у світло-русявому волоссі. На килимі – річка зі срібного паперу й паперові кораблики на ній. У деякі накладена вата – це пароплави: у них поважно сидять маленькі лялечки. Бруно з насолодою покурює невелику порцелянову люльку, на ній зображений солдат, який стріляє, приціливишсь із коліна; малюнок обведений віршиком: "Нагостри око, набий руку й віддай батьківщині свою науку!"