Кожний третій день йому приносили з шоколадом конверт, який він іноді розривав лише ввечері. Ах, що йому було до цих лицемірних побажань швидше вернутися! Тішило його тільки, коли він думав, що на цей папір спиралася рука Ноемі, що цю риску відтиснув під кожним словом ніготь її мізинця. Наприкінці березня йому здалося, що в закликах Ноемі вчувається якась щирість: "Я певна, що ти не віриш, як мені знову хочеться побачити тебе. Але ти погано знаєш свою дружину..." І ще вона писала: "Я тужу за тобою". Жан Пелуейр зібгав листа і ще раз перечитав іншого листа, одержаного від батька тією самою поштою: "Поба-
Місто в південно-західній Франції.
чиш, як Ноемі змінилася: поправилася, вона чудова; в усьому годить мені і при цьому така лагідна, що я забуваю навіть дякувати. Казнави до нас уже не їздять, але я знаю, вони думають, що між вами дійшло до сварки: хай собі балакають. Я поздоровшав, не те що П'єшонів син, який виїжджає вже тільки в екіпажі, люди думають, що він уже не жилець, хоча один лікар з Б. обіцяє вилікувати його йодною настоянкою, розбавленою водою: молоді ще недолугіші за старих..."
Коли надійшли перші погідні дні, Жан Пелуейр нарешті наважився перейти через мости. Дивився золотим смерком на,Сену, і його руки торкалися теплого парапету, пестили його як живу істоту. Раптом позаду озвався чийсь голос; він кликав його: серденько, ходімо зі мною. Перед ним з'явилося молоде обличчя, під косметикою воно здавалося безкровним. Пухка рука шукала його руку. Він кинувся навтікача і, засапавшись, зупинився аж біля кас Лувру. Чи міг він сподіватися, що його коли-небудь захоче бодай така істота? Інша жінка, ніж Ноемі? Вперше йому спало на думку спізнати гріха з якоюсь жінкою; хай вона не захоплюється ним, а щоб ставилася до нього, як до усіх, без усякої огиди; але навіть таке убоге щастя не вкладалося в його свідомості; він знову відчув усю глибину своєї недолі, і його знову охопив гнів. Ах, чому сьогодні ввечері не забути про все на світі в поблажливих, покірних обіймах? Хіба ці торгівки пестощами не створені саме для таких, як Жан Пелуейр? О восьмій він побачив, як на гладіні набережної в Тюїльрі тремтять хмарки; своєю жестикуляцією він зібрав зграйку дітей. Скулившись, він утік, оббіг площу, дійшов до вулиці Рояль, а що була восьма, пора вечері, наважився переступити поріг відомого кабаре.
Він приткнувся коло дверей, напроти бару, де посідали чубаті папужки-самички, і з насолодою відчув, що тут його вигляду не дивуються ні жінки, ні товсті метрдотелі в чорному — щури з риштаків дорогих ресторанів. Ця лискуча скриня надить надто багато американських дикунів, надто багато фермерів та провінційних нотарів, щоб тут сміялися з якогось Жана Пелуейра. Вино вувре закрасило його вилиці, він усміхався худобі, яка тіснилася біля корита з червоного дерева. Тілиста блондинка злізла з табурета, попросила в нього вогню, випила з його склянки, упівголоса пообіцяла ощасливити за п'ять луїдорів, потім знову залізла на табурет, щоб чекати. Хоча старий добродій за сусіднім столиком радив заждати до закриття, "тоді ті, що зостануться, підуть по нижчій ціні", Жан Пелуейр розплатився і, коли опинився на тротуарі, його наздогнала та даму ля. Вона підкликала таксі і вилізла з клієнтом за церквою Мадлен. Вестибюля в готелі не було, сходи починалися просто на тротуарі, ніби для того, щоб можна було вдихати міазми з вулиці.
Дзенькіт шпильок об мармур пробудив Жана з оціпеніння. Він побачив руки надміру широкі там, де вони переходять у плечі. Це драглисте м'ясо прикрашали рожеві стрічки. З безконечною обережністю стягаючи панчохи з натурального шовку, вона називала його вовчиком. Цей поспіх, з яким вона віддавалася, ця згода, ця покірність без усякої нехіті завдали Жанові Пелуейрові ще гіршого болю, ніж коли все тіло Ноемі кричало йому: "Ні!" Ошарашена дівуля побачила, як він кидає на стіл асигнацію і, перш ніж устигла поворухнутися, він був уже надворі, тікаючи вулицею, мов злодій. У бульварному гаморі він тішився тим блаженством, яке ми відчуваємо, уникнувши великої небезпеки. Його привабили голі каштани на Єлісейських Полях. Одна лава була вільна; він сів там, важко дихаючи і відкашлюючись, відпочив. Він уявив, як щербатий місяць, притьмарений туг дуговими ліхтарями, сипле своє погідне світло на ряд темних вершин між Піренеями та Атлантикою. Він більше не страждав; усе було в ньому чисте. Він насолоджувався своєю нічим не заплямованою недолею. Одного незахідного літнього дня Ноемі і Жан кохатимуться. Він уже тепер радів майбутній гармонії їхніх довершених тіл! О сяйво, в якому перекликатимуться між собою їхні безсмертні, їхні нетлінні тіла! Жан Пелуейр сказав уголос:
— Ніяких владик немає, ми всі народжуємося рабами і стаємо твоїми вільновідпущениками, господи.
Підійшов міський страж, подивився хвилинку на нього, потім знизав плечима і подався геть.
Щодня по обіді Жан сідав на терасі кав'ярні "Мир", на березі похмурого потоку людських облич. Таємні болячки, алкоголь, наркотики перекроїли на один огидний копил тисячі облич, що колись усі були обличчями дітей. Жан Пелуейр стежив, як під чіпляють клієнтів повії, підраховував цих худих вовчиць. Він розважався, відгадуючи, який порок вигнав на полювання цього добродія з моноклем і відвислою губою. Жан Пелуейр жадібно шукав бодай одне лице, позначене печаттю владики і пана, бодай одне-єдине... І він би пішов за такою обраною душею; але очі в усіх бігали, руки тремтіли; неприродна хтивість поганила обличчя людей, які не знали, що за ними стежать. А втім, чи був би такий владика безсмертний, якби й існував? Жан Пелуейр вимахував за бульварним столиком руками так само, як колись на вуличці між мурами свого містечка, і цитував Паскалеві слова про кінець найпрекраснішого життя на світі. Людина завжди в програші! Людина завжди в програші, завжди, о розм'якшений мозку Ніцше! Молодики біля нього штовхалися ліктями. Жінка, що сиділа з ними, озвалася до Жана Пелуейра. Він здригнувся, кинув на стіл дрібняки і втік. Жінка крикнула:
— Він на цвіту прибитий...
Жан уже змішався з вуличною юрмою, дріботів як щур попід вітринами, обмірковував план залізно аргументованої праці під назвою: "Прагнення влади і святість". Іноді він помічав своє відбиття в склі вітрин і не впізнавав себе. Він їв погано, схуд і ніби ще дужче змалів. Паризький пил дер йому в горлі. Треба б кинути курити, а він смалив, як ніколи, тому, блукаючи вулицями, постійно плював і кашляв. У нього так паморочилося в голові, що доводилося щохвилини опиратися об ліхтарні стовпи. Він волів утримуватися від їжі, ніж потім терпіти пекучий біль у шлунку. Чи не знайдуть його одного дня в риштаку, як здохлого кота? Тоді б Ноемі була вільна... Так він марив у кіно, куди заходив, приваблений не стільки екранним видовищем, скільки безперервною музикою. Часто в гарячці, падаючи з утоми, він забрідав до лазні. Коленкорові шторки притінювали світло, з лебединих ший кранів капало, людина вже не відчувала, що в неї є тіло. Жан Пелуейр шукав таких примітивних притулків лише тому, що довго не знав у Парижі храму іншого, ніж церква Мадлен, єдиної на його дорозі між готелем і кав'ярнею "Мир". Але одного дня, змінивши маршрут, він відкрив церкву святого Роха, і її темна капличка стала йому за щоденну схованку. Він віднайшов там запах рідної церкви — божу присутність, таку ж відчутну на цьому перехресті великого міста, як у далекому містечку. Порога бібліотеки він не переступив ні разу.