— А тепер вона така, як ви її бачите… Втім… На танцях, приміром, вона нізащо не піде в парі аби з ким… А коли в крамничці до неї ставляться як до служниці, гнівається… Усе це важко пояснити. Проте це не заважає її братові…
— Її братові?..
Начальник шлюзу свердлив митника очима. Але Мегре перехопив його погляд.
— Так чи інакше комісар про це дізнається! — промимрив митник, який, очевидно, трохи раніше почав пити каву "з причепом". — Її брат відбув вісім років каторги… Якось уночі напився в Онфлері… Компанія була велика, вони зчинили галас на вулицях… Втрутилася поліція, а хлопчина так невдало дав по пиці поліцаєві, що той не прожив і місяця…
— Він моряк?
— Еге ж. Чимало поблукав по всіх усюдах, доки повернувся додому. Тепер плаває на шхуні з Пемполя, на "Сен-Мішелі".
Капітан Делькур виявляв ознаки хвилювання.
— Ходімо! — кинув він, підводячись. — Уже час…
— Пароплав ще не встигне увійти в камеру!.. — зітхнув митник, вважаючи зайвим такий поспіх.
Тепер за столом їх лишилося троє. Мегре подав знак служниці, яка знову підійшла з пляшкою.
— "Сен-Мішель" часто заходить сюди?
— Так, часто…
— Він заходив 16 вересня?
Митник, знову виправдовуючись, обернувся до сусіда:
— Адже комісар однаково дізнався б про це, досить переглянути портову книгу!.. Так, заходив… Пригадую навіть, що вони ночували на рейді, бо стояв туман, і змогли вийти в море лише на світанку…
— Куди взяли курс?
— На Саутґемптон… Я сам і візував їхні папери… Вони були навантажені будівельним піщаником у Кані.
— А після того брата Жюлі вже не бачили в цій окрузі?
На цей раз митник фиркнув, завагався і, перш ніж від повісти, спорожнив склянку.
— Треба поспитати в тих, хто запевняє, що бачив його вчора… Як на мене, то я нічого не бачив…
— Учора?
Митник знизав плечима. Величезний пароплав, який саме обережно просувався між кам'яних стін шлюзу, своїм чорним громаддям заступав краєвид. Труба його була вища, аніж дерева обабіч каналу.
— То я й собі піду…
— Я теж…
— Скільки з нас, мадемуазель? — запитав Мегре.
— Та ще матимете нагоду завітати. Хазяйки зараз нема…
Люди, які терпляче чекали, що ж станеться в капітановім будинку, для годиться дивились на шлюзування англійського пароплава. Мегре вийшов з шинку. Саме цієї миті якийсь чоловік показався в кінці сільської вулиці, і Мегре здогадався, що то мер, якого він не роздивився вночі. Дуже високий на зріст, років сорока п'яти — п'ятдесяти, брезклий, з червоними щоками. Зодягнутий у сірий мисливський костюм, пілотські гетри щільно затягували ноги. Мегре пішов назустріч!
— Пане Гранмезон?.. Я комісар Мегре з кримінальної поліції.
— Дуже радий, — машинально озвався той.
І глянув на шинок, потім на Мегре, потім знову на шинок, і в тому осудливому погляді явно читалося: "Дивні уподобання для урядовця на такій високій посаді!"
Мер попрямував до шлюзу.
— Здається, Жоріс помер?
— Здається! — відрубав Мегре, якого вже починало дратувати таке ставлення.
А ставлення було традиційне: ставлення великого цабе, котре в своєму ведмежому закуті вважає власну персону за пуп землі, одягається, як сільський феодал, і поблажливо віддає данину демократизмові, коли неуважно тисне руки або нерозбірливо бурмоче привітання місцевим жителям, запитуючи при нагоді про їхніх дітей.
— А вбивця вже у ваших руках?.. Кінець кінцем, це ж ви самі привезли Жоріса, це ви… Вибачайте, одну хвилину…
І він попрямував до службовця рибоохорони, якого, певно, мав за підручного, коли полював на качок, бо сказав йому:
— Весь очерет зліва виліг, і треба його випростати… Одна з підсадних качок нікуди не годиться… Сьогодні вранці була ледь жива…
— Слухаю, пане мер!
Він повернувся до Мегре, мимохіть потиснувши руку начальникові порту й буркнувши:
— Діла йдуть?
— Ідуть, пане мер.
— Отже, про що ми говорили, комісаре?.. Яка частка правди в усіх цих чутках про розколотий і оперований череп, про божевілля і не знаю що там іще?..
— Ви добре ставилися до капітана Жоріса?
— Він служив у мене протягом двадцяти восьми років; славний чоловік, педантичний служака.
— Чесний?
— Вони майже всі чесні.
— Скільки Жоріс заробляв?
— Важко сказати, адже була війна, яка все перевернула… В усякому разі, досить, щоб купити будиночок. І я міг би закластися, що він мав принаймні двадцять тисяч франків у банку.
— Не більше?
— На п'ять тисяч більше або менше… Не думаю.
Ворота шлюзу розсунулись, і пароплав був готовий увійти в канал, тоді як інший, що прийшов з Кана, мав помінятися з ним місцями й вийти у відкрите море.
Вечір видався напрочуд тихий. Люди проводжали очима двох співбесідників. З висоти свого судна англійські моряки безтурботно роззиралися на юрбиська на березі, а при тім встигали робити все необхідне для маневру.
— А яка ваша думка, пане мер, про Жюлі Леґран?
Пан Гранмезон трохи завагався, а потім відповів:
— Мале й дурне — їй запаморочилося в голові, бо Жоріс розбестив її своєю надмірною поблажливістю… Вона надто багато про себе думає… Хто його знає, що саме… В усякому разі, вона вважає себе не такою, яка є насправді…
— А її брат?
— Ніколи його не бачив… Всі мені кажуть, що він ледащо…
Шлюз залишився позаду, і вони вже наближались до невисокого муру, що огороджував будинок. Навколо нього гралися кілька хлопчаків, чекаючи початку цікавої вистави.
— Що спричинилося до смерті?
— Стрихнін!
Все єство Мегре дихало впертістю і затятістю. Він ішов не кваплячись, заклавши руки в кишені, міцно стиснувши в зубах люльку. Важка люлька пасувала до його масивного обличчя — в неї можна було натоптати майже чверть пачки світлого тютюну.
Білий кіт, що маніжився на нагрітому сонцем мурі, стрибнув і зник, коли чоловіки підійшли ближче. Мегре раптом зупинився.
— Ви не хочете заходити? — здивувався мер.
— Заждіть хвилину! Як ви вважаєте, Жюлі була коханкою капітана?
— Нічого про це не відаю! — відрізав пан Гранмезон дратливо.
— Ви часто приходили в цей дім?
— Ніколи! Жоріс був у числі моїх службовців, отже, в таких випадках…
Він усміхнувся так, як, на його думку, мав би всміхнутися великий сеньйор.
— Коли ви нічого не маєте проти, покінчимо з формальностями якнайшвидше. Я запросив декого на сніданок…