Порт у тумані

Сторінка 7 з 40

Жорж Сіменон

— А тепер вона така, як ви її бачите… Втім… На танцях, приміром, вона нізащо не піде в парі аби з ким… А коли в крамничці до неї ставляться як до служниці, гнівається… Усе це важко пояснити. Проте це не заважає її братові…

— Її братові?..

Начальник шлюзу свердлив митника очима. Але Мегре перехопив його погляд.

— Так чи інакше комісар про це дізнається! — промимрив митник, який, очевидно, трохи раніше почав пити каву "з причепом". — Її брат відбув вісім років каторги… Якось уночі напився в Онфлері… Компанія була велика, вони зчинили галас на вулицях… Втрутилася поліція, а хлопчина так невдало дав по пиці поліцаєві, що той не прожив і місяця…

— Він моряк?

— Еге ж. Чимало поблукав по всіх усюдах, доки повернувся додому. Тепер плаває на шхуні з Пемполя, на "Сен-Мішелі".

Капітан Делькур виявляв ознаки хвилювання.

— Ходімо! — кинув він, підводячись. — Уже час…

— Пароплав ще не встигне увійти в камеру!.. — зітхнув митник, вважаючи зайвим такий поспіх.

Тепер за столом їх лишилося троє. Мегре подав знак служниці, яка знову підійшла з пляшкою.

— "Сен-Мішель" часто заходить сюди?

— Так, часто…

— Він заходив 16 вересня?

Митник, знову виправдовуючись, обернувся до сусіда:

— Адже комісар однаково дізнався б про це, досить переглянути портову книгу!.. Так, заходив… Пригадую навіть, що вони ночували на рейді, бо стояв туман, і змогли вийти в море лише на світанку…

— Куди взяли курс?

— На Саутґемптон… Я сам і візував їхні папери… Вони були навантажені будівельним піщаником у Кані.

— А після того брата Жюлі вже не бачили в цій окрузі?

На цей раз митник фиркнув, завагався і, перш ніж від повісти, спорожнив склянку.

— Треба поспитати в тих, хто запевняє, що бачив його вчора… Як на мене, то я нічого не бачив…

— Учора?

Митник знизав плечима. Величезний пароплав, який саме обережно просувався між кам'яних стін шлюзу, своїм чорним громаддям заступав краєвид. Труба його була вища, аніж дерева обабіч каналу.

— То я й собі піду…

— Я теж…

— Скільки з нас, мадемуазель? — запитав Мегре.

— Та ще матимете нагоду завітати. Хазяйки зараз нема…

Люди, які терпляче чекали, що ж станеться в капітановім будинку, для годиться дивились на шлюзування англійського пароплава. Мегре вийшов з шинку. Саме цієї миті якийсь чоловік показався в кінці сільської вулиці, і Мегре здогадався, що то мер, якого він не роздивився вночі. Дуже високий на зріст, років сорока п'яти — п'ятдесяти, брезклий, з червоними щоками. Зодягнутий у сірий мисливський костюм, пілотські гетри щільно затягували ноги. Мегре пішов назустріч!

— Пане Гранмезон?.. Я комісар Мегре з кримінальної поліції.

— Дуже радий, — машинально озвався той.

І глянув на шинок, потім на Мегре, потім знову на шинок, і в тому осудливому погляді явно читалося: "Дивні уподобання для урядовця на такій високій посаді!"

Мер попрямував до шлюзу.

— Здається, Жоріс помер?

— Здається! — відрубав Мегре, якого вже починало дратувати таке ставлення.

А ставлення було традиційне: ставлення великого цабе, котре в своєму ведмежому закуті вважає власну персону за пуп землі, одягається, як сільський феодал, і поблажливо віддає данину демократизмові, коли неуважно тисне руки або нерозбірливо бурмоче привітання місцевим жителям, запитуючи при нагоді про їхніх дітей.

— А вбивця вже у ваших руках?.. Кінець кінцем, це ж ви самі привезли Жоріса, це ви… Вибачайте, одну хвилину…

І він попрямував до службовця рибоохорони, якого, певно, мав за підручного, коли полював на качок, бо сказав йому:

— Весь очерет зліва виліг, і треба його випростати… Одна з підсадних качок нікуди не годиться… Сьогодні вранці була ледь жива…

— Слухаю, пане мер!

Він повернувся до Мегре, мимохіть потиснувши руку начальникові порту й буркнувши:

— Діла йдуть?

— Ідуть, пане мер.

— Отже, про що ми говорили, комісаре?.. Яка частка правди в усіх цих чутках про розколотий і оперований череп, про божевілля і не знаю що там іще?..

— Ви добре ставилися до капітана Жоріса?

— Він служив у мене протягом двадцяти восьми років; славний чоловік, педантичний служака.

— Чесний?

— Вони майже всі чесні.

— Скільки Жоріс заробляв?

— Важко сказати, адже була війна, яка все перевернула… В усякому разі, досить, щоб купити будиночок. І я міг би закластися, що він мав принаймні двадцять тисяч франків у банку.

— Не більше?

— На п'ять тисяч більше або менше… Не думаю.

Ворота шлюзу розсунулись, і пароплав був готовий увійти в канал, тоді як інший, що прийшов з Кана, мав помінятися з ним місцями й вийти у відкрите море.

Вечір видався напрочуд тихий. Люди проводжали очима двох співбесідників. З висоти свого судна англійські моряки безтурботно роззиралися на юрбиська на березі, а при тім встигали робити все необхідне для маневру.

— А яка ваша думка, пане мер, про Жюлі Леґран?

Пан Гранмезон трохи завагався, а потім відповів:

— Мале й дурне — їй запаморочилося в голові, бо Жоріс розбестив її своєю надмірною поблажливістю… Вона надто багато про себе думає… Хто його знає, що саме… В усякому разі, вона вважає себе не такою, яка є насправді…

— А її брат?

— Ніколи його не бачив… Всі мені кажуть, що він ледащо…

Шлюз залишився позаду, і вони вже наближались до невисокого муру, що огороджував будинок. Навколо нього гралися кілька хлопчаків, чекаючи початку цікавої вистави.

— Що спричинилося до смерті?

— Стрихнін!

Все єство Мегре дихало впертістю і затятістю. Він ішов не кваплячись, заклавши руки в кишені, міцно стиснувши в зубах люльку. Важка люлька пасувала до його масивного обличчя — в неї можна було натоптати майже чверть пачки світлого тютюну.

Білий кіт, що маніжився на нагрітому сонцем мурі, стрибнув і зник, коли чоловіки підійшли ближче. Мегре раптом зупинився.

— Ви не хочете заходити? — здивувався мер.

— Заждіть хвилину! Як ви вважаєте, Жюлі була коханкою капітана?

— Нічого про це не відаю! — відрізав пан Гранмезон дратливо.

— Ви часто приходили в цей дім?

— Ніколи! Жоріс був у числі моїх службовців, отже, в таких випадках…

Він усміхнувся так, як, на його думку, мав би всміхнутися великий сеньйор.

— Коли ви нічого не маєте проти, покінчимо з формальностями якнайшвидше. Я запросив декого на сніданок…