Полтва

Страница 11 из 87

Андрияшик Роман

Найменше діло вона перетворювала в гру з невідомим. Заново винайшла хрестик і низинку, способи гаптування й плетіння, винайшла крохмаль, луг для прання білизни, горіховий торт і цибулиний соус. Юліан любив спостерігати, коли вона працювала. І в ці хвилини все вдавалося їй якнайкраще. Якось Марта подумала: "Отак ми, сестрице, згораємо, йдучи незвіданими стежками до побутових дріб'язків. Здобуваємо їх кров'ю, наче всього торкнулася рука нечистого і ніщо вже не годиться для вжитку". Проте інакше вона не в стані була працювати. Для великого Бог не дав їй впертості, а для малого — терплячок.

— Натреш хлібну шкоринку часником, мамо?

— Ковбаса приправлена часником.

— Однаково натри, мамо.

— Це може зробити і чемна донечка. Постривай, сама наріжу хліб. Що тобі приготувати на завтра? — Марта лишала Олесі їжу ча весь день.

— Сирників і компоту.

— Тертюхів?

— Так.

— Юшка буде в термосі.

— Добре, мамо.

На початках Марта не могла звикнути до цього не-умовкного "мамо". Олеся наче надолужувала за втрачене нею в притулках.

— Мамо, зима починається в листопаді?

— Вкотре питаєш? У грудні.

— Як довго листопад!

За стіною почулися Марселлині кроки. Олеся притихла, згодом підвела на Марту пустотливі оченята.

— Мамо, послухай, як мені у вусі дзвенить. Марта розсміялась.

— Надворі вже непроглядна ніч, мамо.

— Зніми кожушок з цибулі.

Марселла сновигала, ніби не знаходила собі місця.

— Ой, сльози випікає.

— Змочи ножика водою.

— А якщо я промию очі?

— Спробуй.

— Не перестає їсти.

— Знатимеш на наступний раз.

— Мамо, мамо, чого ти не сказала?

— Не знала.

Марті почулося, що Марселла плаче. Приклала до стіни вухо.

— Вона нездужає, — прошепотіла Олеся. — Вдень плакала.

— Видно, гаманець загубила.

— Яв притулку ні разу не плакала.

— Тебе кріпила надія, що я прийду?

— Ти мені снилася, мамо. Але була ніби старша, дуже бліда і стомлена. Я так втішилася, коли побачила тебе молодою, гарною, в новенькій сукенці.

Виховательки з притулку розповіли Марті, що Олеся народилася в Тухольці. Через півтора року жінку з дитиною випустили з концтабору. Дівчинці минала четверта весна, коли "мама вмерла від сухот. Сироту передавали з рук у руки. їй сказали, що мама поїхала лікуватися. Олесю кілька разів знімали з поїзда — вирушала шукати.

Звідусіль намагалася втекти, вередувала, врешті-решт опікуни здали її в притулок. Дама, яка привела її туди, назвала дівчинку Олесею, прізвища не знала. Виховательки сумнівалися, що це її справжнє ім'я. "Дитина збаламучена, каже, що дома кликали її інакше. Посвариш — лякає, що мама її дуже поважна особа, мало не королева, що покарає нас за знущання. Так, так, каже: "За знущання". Але нелукаве..."

З-за стіни долинав монотонний шерхіт.

— Марселла теж смажить тертюхи,— сказала Олеся.— Мамо, а ти олії купила?

— Аякже.

Близько місяця Олеся розмовляла мішанкою з двох мов. Марта делікатно поправляла її, одначе без успіху. Повага чи смак до мови появилися в дівчинки випадково. Марта щось читала і несамохіть повторила фразу по-французь-ки. Олеся причепилася: "Що ти сказала, по-якому, які ти ще мови знаєш?" Довідавшись, що мов — безліч, що мови переживають племена і народи, вона заставила Марту назвати всі хатні речі по-німецьки, по-французьки і по-англійськи, нарешті — по-українськи, проспівала кожен склад; і сталося диво: мале десь виколуплювало такі барвисті слова, які й Марті не часто доводилося чути.

— А яєць купила, мамо?

— До тертюхів? Принеси, у "фаетоні", в нижній, зліва, шухляді.

Провівши очима Олесю, Марта усміхнулася: "От непосидюще! Я в ці літа вже стала трагічною. Трагічно замріяною..."

— Там їх стільки, що вистачить до кінця місяця. Дозволь я розіб'ю?

— Злегка, але поривчасто вдар вістрям ножика, щоб просікти шкаралупу.

— Знаю, мамо.

За вікном косооко блимали вуличні ліхтарі. Марті здалося, що, якби ще був Юліан, вона відмовилася б від усіх "місій": звалити на себе турботи про тих двох людей — і більш нічого їй не треба. Життя без Юліана — наче якась сумна фантазія, як поблимування розгойданих вітром ліхтарів у темряві.

Нараз на бруку затупали, зачовгали сотні пар чобіт. Марта припала до шиби. Видно було лише ряди голів: вони наче вставали з долу і, описавши півколо на осяяних косах дощу, падали ниць. "Повели арештантів".

— Що там, мамо? .

— Вітер гомонить.

— Мамо, каша зварилась?

— Сідай, будемо вечеряти.

Вони вмостилися на вузенькій лавочці, яку Юліан збив з обрізків.

Глава III

"Чи не надокучили тобі мої листи? — питав Юліан. — Коли ти розтлумачиш їх як втечу від нікчемних богів і ще нікчемніших слуг божих, я не стану заперечувати. Усі релігії закінчуються гидким сектантством і духовною проституцією. Ein Volk, ein Führer!5 Це стосується і теорій перебудови життя (для цензора: "Я бачу вашу зловтішну усмішку"). І кожна спроба реабілітувати перше чи друге позбавлена здорового сенсу. Тільки час в стані поновити джерело, якщо воно існувало... Кладу на серце руку і признаюся: хочеться спокою. Та хтось ніби кличе: "Вставай, гірко ридай уночі при зміні кожної варти..." Минулого разу я писав тобі про тишу між Говерлою і пустинним, диким пасмом гір на південь. О, це щось незвичайне! Коли впадуть присмерки і скопища кряжів лиш креслять на тлі неба схожі на слід чорної блискавки лінії, коли шепотіння Пруту з одного боку і Тиси — з другого гасить щироросий верховинний туман, коли закотяться за спади вигуки чередників і лемент отар, наступає благословенне мовчання. Боїшся ворухнутися, щоб його не сполохати, здається — оскверниш святе, що тисячоліття заповіли нам на шанування..."

Юліан їздив щоліта в гори, але розповідав про свої мандрівки знехотя, мовби беріг враження лише для себе. Та з тюрми він про це писав у кожному листі. Марта розуміла, що це спосіб відчути себе вільним.