'Того року була дуже рання весна. Земля купається у яблуневому цвіту, духота приправлена пахощами, повітря пружне, аж тремтить. На Великодні свята ми з Олексою (мій товариш) подалися з наплечниками до Ворохти. Глядь — верхи ще в залисинах снігу, з неба падає холодний легіт. Біля підніжжя Говерли стрічаємо кінних поліцаїв. Нам ще у Ворохті сказали, що в горах погоня за розбійником. Поглянули на наші документи. "Куди?" — 'На Говерлу". — "Бачите — в крижаній шапці?" — "Ми — альпіністи". Розбійник начебто ховався на Говерлі. Ми продибали ще кілометрів п'ять — і справді: білу полискуючу мономашку навскоси оперізує слід, на сонці його добре видно. До полудня ми добралися на розвилку доріг: одна вела на полонину Пожижевського, друга стрімко піднімалася на маківку Говерли. Олекса наперся іти на полонину, звідти, мовляв, є стежка на щовби, а далі рушимо вздовж бетонних стовпів старого австрійського кордону. Мені ж здавалося, що легше зійти на гору навпростець. Залишилося продертися через пасмо стелючки — і перед тобою білі пишні груди цариці Карпат. Посперечалися. Олекса розсердився і зачовгав на полонину. Я постояв у ваганні і зашкандибав за ним, думаючи: "Завжди, коли мене збивають з наміру і я піддаюся, відтак доводиться жаліти". Одначе на непорозумінні між двома впертими галичанами можна простежити, як виникали чвари від допотопних часів аж до наших днів. Нема вже ні бесіди, ні щирості. На полонину добилися перед вечором. Розвели багаття, посьорбали окропу з сухарями, добру годину потратили на розшуки путівця до прикордонної смуги. Тепер вона ділила польську і румунську землі, але ніхто не патрулював у горах, застава з п'яти жовнірів була у Ворохті. Я радив розкинути намет і заночувати. Та Олексу мов нагріло: "Переспимо на Говерлі". Задираємо голови — здається, рукою подати до вершка".
"Смеркалось нам у непробитних заростях смердючої стелючки. Чіпке, мокре, облипле ґудзям криги гілляччя обсотувало нас і валило додолу, на зашкарублу деку снігу, під якою дзвеніли потоки талої води. Обабіч гостролезого скиду дудоніли замасковані ожеледдю прірви. Ми сварились на чому світ. Правда, рубали тесаком стелючку на зміну".
"Змордовані, мокрі, нарешті вихопилися на шал вітру, на вільну од снігу луку з товстим м'яким килимом торішньої трави і ковдобинами талої води. Темно. Небо злип-лося з землею. Про те, щоб вертатися тим же шляхом, не могло бути й мови, ми жахалися самої думки про чортячу стелючку".
"Я падав з ніг. Олекса йшов попереду, і щось йому піддавало сили, він стрибав на камінному зсувиську, як гірський козел. Я за ним не встигав, тюпачив на місці і сипав жорстокими прокляттями. На найвищу точку, до камінної баби, ми, проте, доповзли разом. Мені туманилося в голові. Я мало що тямив, коли побачив плиткі, як на малюнку, язики багаття. Олекса лежав на наплечнику долілиць. Дивно: уздрівши його знеможеного, я відчув полегкість у тілі і підступив до камінної баби. При світлі ліхтарика можна було розібрати пощерблені написи-зой-ки, верески захвату. Камінь поцяткований міріадами імен, знаками додавання, контурами сердець і лайливими словами. Я підкинув у вогнище недопалків, що валялися довкола. Олекса не підняв голови".
"На Говерлі ми не заночували. Присікався морозяний вітер, і цурпалки погасли. Ми стали сходити. Ноги раз по раз провалювалися, відтак почувся характерний гул завислої над яром криги. Під нею шуміли справжні річки. Я скинув куртку, постелив хутро до криги, сів, узявши між коліна рукави, і шугнув у безвість. Одразу заклало вуха, перехопило подих. Не знаю, скільки це тривало. Я щосили впирався ногами в льодові брижі, щоб пригальмувати лет, раптом мене огорнуло полум'я — я потрапив у наповнену сніговою кашкою яму. Спробував звестися. Ні, все гаразд. Трохи позсував шкіру на долонях і на обличчі. Гукнув Олексу. Він довго не наважувався на карколомний спуск? та ось почувся шерхіт..."
"Торік мені розповіли, що розбійник розбився десь у тих місцях, з'їжджаючи з верхів. Він налетів на борлак намерзлого льоду. Був то сільський зірвиголова, ловили за якусь незначну провину, та, щоразу втікаючи, він робив усе більше шкоди, а коли на кордоні встановили суворі порядки, він кілька років підряд шельмував застави, пересікаючи лінію "неторканності". Слід у Румунію—тривога, слід сюди — переполох, пошуки, експедиції. Хлопцеві це давало насолоду. У нього стріляли, влаштовували засідки, та він був невловимий і невразимий, доки западню не підстроїв його ж союзник, природа".
На листі — безліч знаків запитання. Видно, тюремний цензор посушив собі мізки, гадаючи, що Юліан зашифрував якусь інструкцію. Вони там не таїлися. Часто конверти були розклеєні, окремі рядки підкреслені червоним олівцем, деколи аркуш був пожмаканий, певне, листа пошпурили до сміттярки, потому "змилостивилися", або ж бракувало початку чи закінчення. Може, це робили й навмисне, мовляв, знайте, що ми є ми!..
Марта спіймала себе на тому, що втупила очі у "фаетон", як буває з Марселлою, усміхнулась і подумала: "Таке враження, що ця штуковина кожної миті може зрушити і кудись покотитися. Юліанове туристське спорядження в горішніх шухлядах: штурмові черевики, тесак, стометровий шовковий мотуз, сухий спирт, навіть торбина пшона. Треба пшоно забрати, воно, мабуть, стухло .
Зверху на "фаетоні", за різьбленим обручем, Юліано-ва шкіряна валізка, в якій теж усе підібране для дороги: бритва, мило, рушник, Гомерова "Одіссея" грецькою мовою, папір, олівці, університетські дипломи, метричне свідоцтво, гроші (австрійські, зняті з обігу), фронтові нагороди. Юліан ніколи не розлучався з валізкою. Марта думала, що в ній хтозна-які цінності, потому зміркувала, що в ній підпільна література. Якось Юліан ривком смикнув валізу з "фаетона', замочок вискочив — і все добро посипалося на підлогу. В Марти піднялися брови від розчарування. Юліан склав речі, а ввечері сказав: "Фронтова звичка".