Найменше діло вона перетворювала в гру з невідомим. Заново винайшла хрестик і низинку, способи гаптування й плетіння, винайшла крохмаль, луг для прання білизни, горіховий торт і цибулиний соус. Юліан любив спостерігати, коли вона працювала. І в ці хвилини все вдавалося їй якнайкраще. Якось Марта подумала: "Отак ми, сестрице, згораємо, йдучи незвіданими стежками до побутових дріб'язків. Здобуваємо їх кров'ю, наче всього торкнулася рука нечистого і ніщо вже не годиться для вжитку". Проте інакше вона не в стані була працювати. Для великого Бог не дав їй впертості, а для малого — терплячок.
— Натреш хлібну шкоринку часником, мамо?
— Ковбаса приправлена часником.
— Однаково натри, мамо.
— Це може зробити і чемна донечка. Постривай, сама наріжу хліб. Що тобі приготувати на завтра? — Марта лишала Олесі їжу ча весь день.
— Сирників і компоту.
— Тертюхів?
— Так.
— Юшка буде в термосі.
— Добре, мамо.
На початках Марта не могла звикнути до цього не-умовкного "мамо". Олеся наче надолужувала за втрачене нею в притулках.
— Мамо, зима починається в листопаді?
— Вкотре питаєш? У грудні.
— Як довго листопад!
За стіною почулися Марселлині кроки. Олеся притихла, згодом підвела на Марту пустотливі оченята.
— Мамо, послухай, як мені у вусі дзвенить. Марта розсміялась.
— Надворі вже непроглядна ніч, мамо.
— Зніми кожушок з цибулі.
Марселла сновигала, ніби не знаходила собі місця.
— Ой, сльози випікає.
— Змочи ножика водою.
— А якщо я промию очі?
— Спробуй.
— Не перестає їсти.
— Знатимеш на наступний раз.
— Мамо, мамо, чого ти не сказала?
— Не знала.
Марті почулося, що Марселла плаче. Приклала до стіни вухо.
— Вона нездужає, — прошепотіла Олеся. — Вдень плакала.
— Видно, гаманець загубила.
— Яв притулку ні разу не плакала.
— Тебе кріпила надія, що я прийду?
— Ти мені снилася, мамо. Але була ніби старша, дуже бліда і стомлена. Я так втішилася, коли побачила тебе молодою, гарною, в новенькій сукенці.
Виховательки з притулку розповіли Марті, що Олеся народилася в Тухольці. Через півтора року жінку з дитиною випустили з концтабору. Дівчинці минала четверта весна, коли "мама вмерла від сухот. Сироту передавали з рук у руки. їй сказали, що мама поїхала лікуватися. Олесю кілька разів знімали з поїзда — вирушала шукати.
Звідусіль намагалася втекти, вередувала, врешті-решт опікуни здали її в притулок. Дама, яка привела її туди, назвала дівчинку Олесею, прізвища не знала. Виховательки сумнівалися, що це її справжнє ім'я. "Дитина збаламучена, каже, що дома кликали її інакше. Посвариш — лякає, що мама її дуже поважна особа, мало не королева, що покарає нас за знущання. Так, так, каже: "За знущання". Але нелукаве..."
З-за стіни долинав монотонний шерхіт.
— Марселла теж смажить тертюхи,— сказала Олеся.— Мамо, а ти олії купила?
— Аякже.
Близько місяця Олеся розмовляла мішанкою з двох мов. Марта делікатно поправляла її, одначе без успіху. Повага чи смак до мови появилися в дівчинки випадково. Марта щось читала і несамохіть повторила фразу по-французь-ки. Олеся причепилася: "Що ти сказала, по-якому, які ти ще мови знаєш?" Довідавшись, що мов — безліч, що мови переживають племена і народи, вона заставила Марту назвати всі хатні речі по-німецьки, по-французьки і по-англійськи, нарешті — по-українськи, проспівала кожен склад; і сталося диво: мале десь виколуплювало такі барвисті слова, які й Марті не часто доводилося чути.
— А яєць купила, мамо?
— До тертюхів? Принеси, у "фаетоні", в нижній, зліва, шухляді.
Провівши очима Олесю, Марта усміхнулася: "От непосидюще! Я в ці літа вже стала трагічною. Трагічно замріяною..."
— Там їх стільки, що вистачить до кінця місяця. Дозволь я розіб'ю?
— Злегка, але поривчасто вдар вістрям ножика, щоб просікти шкаралупу.
— Знаю, мамо.
За вікном косооко блимали вуличні ліхтарі. Марті здалося, що, якби ще був Юліан, вона відмовилася б від усіх "місій": звалити на себе турботи про тих двох людей — і більш нічого їй не треба. Життя без Юліана — наче якась сумна фантазія, як поблимування розгойданих вітром ліхтарів у темряві.
Нараз на бруку затупали, зачовгали сотні пар чобіт. Марта припала до шиби. Видно було лише ряди голів: вони наче вставали з долу і, описавши півколо на осяяних косах дощу, падали ниць. "Повели арештантів".
— Що там, мамо? .
— Вітер гомонить.
— Мамо, каша зварилась?
— Сідай, будемо вечеряти.
Вони вмостилися на вузенькій лавочці, яку Юліан збив з обрізків.
Глава III
"Чи не надокучили тобі мої листи? — питав Юліан. — Коли ти розтлумачиш їх як втечу від нікчемних богів і ще нікчемніших слуг божих, я не стану заперечувати. Усі релігії закінчуються гидким сектантством і духовною проституцією. Ein Volk, ein Führer!5 Це стосується і теорій перебудови життя (для цензора: "Я бачу вашу зловтішну усмішку"). І кожна спроба реабілітувати перше чи друге позбавлена здорового сенсу. Тільки час в стані поновити джерело, якщо воно існувало... Кладу на серце руку і признаюся: хочеться спокою. Та хтось ніби кличе: "Вставай, гірко ридай уночі при зміні кожної варти..." Минулого разу я писав тобі про тишу між Говерлою і пустинним, диким пасмом гір на південь. О, це щось незвичайне! Коли впадуть присмерки і скопища кряжів лиш креслять на тлі неба схожі на слід чорної блискавки лінії, коли шепотіння Пруту з одного боку і Тиси — з другого гасить щироросий верховинний туман, коли закотяться за спади вигуки чередників і лемент отар, наступає благословенне мовчання. Боїшся ворухнутися, щоб його не сполохати, здається — оскверниш святе, що тисячоліття заповіли нам на шанування..."
Юліан їздив щоліта в гори, але розповідав про свої мандрівки знехотя, мовби беріг враження лише для себе. Та з тюрми він про це писав у кожному листі. Марта розуміла, що це спосіб відчути себе вільним.