Дивовижно, але ніде не зустрілося жодного стільця, крісла або чогось близького до цих предметів. Можливо, господарі і не знали, що таке стільці. Сиділи, скажімо, на підлозі. Або взагалі котилися, немов перекотиполе. Павлиш тягав за собою камеру і намагався зняти все, що можна. Про всяк випадок. Якщо що-небудь скоїться, можуть зберегтися плівки. Ледь гудів шоломовий ліхтар, і від того абсолютнішою була тиша. Було так тихо, що Павлишу стали причуватися шерехкі кроки і шурхоти. Хотілося ходити навшпиньки, ніби він міг когось розбудити. Він знав, що будити нікого, і хотів було відключити шоломофон, але потім остерігся. Якщо раптом у безгучному кораблі виникне шум, звук, голос, нехай він його почує.
І від цієї неймовірної можливості стало зовсім незатишно. Павлиш спіймав себе на безглуздому жесті — поклав долоню на рукоять бластера.
— Атавізм, — сказав він.
Виявилося, сказав уголос. Тому що в шоломофоні виник голос Дага.
— Ти про що?
— Звик, що ми завжди разом, — сказав Павлиш. — Незатишно.
Павлиш бачив себе збоку: маленька людина в блискучому скафандрі, жучок у величезній банці, набитій порохнявою.
Коридор, який вів повз його каюту, закінчувався круглим порожнім приміщенням. Павлиш відштовхнувся від люка і в два стрибки здолав його. За ним починався такий самий коридор. І стіни, і підлога скрізь були однакового блакитного кольору, ледь білястого, немов вигорілого від сонця. Світло шоломового ліхтаря розходилося широким променем, і стіни відбивали його. Коридор загинався попереду. Павлиш наніс його на план. Поки планом корабля був еліпс, в передній частині якого був позначений вантажний люк і елінг для відлетілого катера чи рятувальної ракети, пульт управління, коридор, що сполучає пульт з круглим залом, і ще три коридори, що відходили від пульта. Відомо було, де знаходяться двигуни, але їх поки не стали позначати на плані. Часу досить, щоб все оглянути неспішно.
Кроків через сто коридор уперся в напіввідчинений люк. Біля люка лежало щось біле, плоске. Павлиш поволі наблизився до білого. Нахилив голову, щоб освітити його яскравіше. Виявилося, просто ганчірка. Біла ганчірка, крихка у вакуумі. Павлиш заніс над нею ногу, щоб переступити, але, певно, ненавмисно доторкнувся до неї, і ганчірка розсипалася на порох.
— Шкода, — сказав він.
— Що трапилося? — запитав Даг.
— Займайся своїми справами, — сказав Павлиш. — Інакше взагалі відключуся.
— Спробуй лише. Зараз же прилечу за тобою. План не забудь.
— Не забув, — сказав Павлиш, відзначаючи на плані люк.
За люком коридор розширився, в боки відбігали його гілки. Але Павлиш навіть наразі не став відзначати їх. Вибрав центральний, найширший шлях. Він привів його ще до одного люка, зачиненого наглухо.
— От і все на сьогодні, — сказав Павлиш.
Даг мовчав.
— Ти чого мовчиш? — запитав Павлиш.
— Не заважаю тобі розмовляти з самим собою.
— Спасибі. Я дійшов до зачиненого люка.
— Не поспішай відчиняти, — сказав Даг.
Павлиш освітив стіну навколо люка. Помітив виступаючий квадрат і провів по ньому рукавичкою.
Люк легко відійшов убік, і Павлиш притиснувся до стіни. Але нічого не сталося.
Зненацька йому здалося, що позаду хтось стоїть. Павлиш різко обернувся, різонув променем світла по коридору. Порожньо. Підвели нерви. Він нічого не став говорити Дагу і переступив через поріг.
Павлиш опинився в обширній камері, уздовж стін ішли полиці, на деяких стояли ящики. Він зазирнув до одного з них. Ящик був на третину наповнений пилом. Що в ньому було раніше, вгадати неможливо.
У дальньому кутку камери ліхтар спіймав променем ще одну білу ганчірку. Павлиш вирішив до неї не підходити. Краще потім узяти консервант, на Землі цікаво буде дізнатися, з чого вони робили матерію. Але коли Павлиш уже відводив промінь ліхтаря убік, йому раптом здалося, що на ганчірці щось намальовано. Може, тільки здалося? Він зробив крок у тому напрямі. Чорний напис було видно виразно. Павлиш нахилився. Сів навпочіпки.
"Мене звати Надія" — було написано на ганчірці. По-російськи.
Павлиш втратив рівновагу, і рука доторкнулася до ганчірки. Ганчірка розсипалася. Зникла. Зник і напис.
— Мене звати Надія, — повторив Павлиш.
— Що? — запитав Даг.
— Тут було написано: "Мене звати Надія", — сказав Павлиш.
— Та де ж?
— Вже не написано, — сказав Павлиш. — Я доторкнувся, і вона зникла.
— Славо, — сказав Даг тихо. — Заспокойся.
— Я абсолютно спокійний, — сказав Павлиш.
3
До тієї миті корабель залишався для Павлиша фантомом, реальність якого була умовна, немов задана правилами гри. І, навіть наносячи на план — пластикову пластинку, прикріплену до кисті лівої руки, — сітку коридорів і люки, він за рамки цієї умовності не виходив. Він був подібний до розумної миші в лабораторному лабіринті. На відміну від миші справжньої Павлиш знав, що лабіринт скінченний і певним чином переміщується в космічному просторі, наближаючись до Сонячної системи.
Записка, що розсипалася, порушувала правила, бо ніяк, жодним найказковішим чином опинитися тут не могла і тому приводила до єдиного розумного висновку: її не було. Так і вирішив Даг. Так і вирішив би Павлиш, опинившись на його місці. Але Павлиш не міг помінятися місцями з Дагом.
— Саме Надія? — запитав Даг.
— Так, — відповів Павлиш.
— Врахуй, Славо, — сказав Даг. — Ти сам фізіолог. Ти знаєш. Може, краще ми тебе замінимо? Або взагалі залишимо корабель без нагляду.
— Все нормально, — сказав Павлиш. — Не турбуйся. Я пішов за консервантом.
— Навіщо?
— Якщо зустрінеться ще одна записка, я її збережу для тебе.
Здійснюючи недовгу мандрівку до своєї каюти, витягуючи консервант з ящика зі всілякими різностями, зібраними акуратним Сато, він весь час намагався відновити в пам'яті ганчірку чи аркуш паперу з написом. Але аркуш не піддавався. Як обличчя коханої жінки: ти намагаєшся пригадати його, а пам'ять народжує лише окремі, дрібні деталі, що ніяк не задовольняють тебе — пасмо над вухом, зморшку на чолі. На той час, коли Павлиш повернувся в камеру, де його очікувала (він уже почав побоюватися, що зникне) жменька білого пороху, упевненість в записці похитнулася. Розум прагнув оберегти його від чудес.