Але Надія того вечора теж почувала себе незручно, ніби чекала чогось, і, коли погляд лісника повернувся до неї, вона випросталася і заховала під білу в червоний горошок косинку пасмо прямого русявого волосся. Волосся за літо стало світлішим від шкіри — вигоріло, від засмаги білішими здавалися зуби і білки очей. Особливо зараз. Тимофій відвів очі — Надія дивилася на нього якось дуже відверто, як на нього дивитися було неможна, тому що він був негарний, тому що він був інвалід і ще був старшим братом її загиблого чоловіка і тому що він хотів би, щоб Надія залишилася тут.
А вона стояла і дивилася на нього. І він не міг, навіть відводячи очі, не бачити її. У неї були невисокі груди, тонка талія і довга шия. А ось ноги були міцними і важкими. І руки були сильні, налиті. У сутінках очі її світилися — білки здавалися ясно-блакитними. Тимофій ненавмисно відповів на її погляд, і солодкий біль, зародившись у плечі, розповсюдився на груди і підійшов до горла очікуванням того, що може і повинно статися сьогодні.
Тимофій не міг відірвати погляду від Надії. А коли її губи ворухнулися, він злякався наступаючих слів і звуку голосу.
Надія сказала:
— Ти, Тимо, йди додому. Олечку візьми, вона змерзла. Я скоро.
Тимофій відразу підвівся, з полегшенням, повний вдячності до Надії, що вона знайшла такі нічого не значущі, але добрі і потрібні слова.
Він покликав Олю і пішов до будинку. А Надія залишилася домивати посуд.
2
Даг зручніше всівся у потертому кріслі, розклав список на столі і читав його вголос, відкреслюючи нігтем рядки. Він ледь мружився — зір починав здавати, хоча він сам про це не здогадувався чи, вірніше, не дозволяв собі здогадуватися.
— А запасну рацію узяв?
— Узяв, — відказав Павлиш.
— Другий тент узяв?
— Ти дочитай спочатку. Сато, у тебе немає чорних ниток?
— Ні. Закінчилися.
— Візьми і третій тент, — сказав Даг.
— Не треба.
— І другий генератор візьми.
— Ось він, пункт двадцять три.
— Правильно. Скільки балонів береш?
— Вистачить.
— Згущене молоко? Зубну щітку?
— Ти мене збираєш в туристський похід?
— Візьми компот. Ми обійдемося.
— Я до вас зайду, коли захочу компоту.
— До нас не так легко прийти.
— Я жартую, — сказав Павлиш. — Я не збираюся до вас приходити.
— Як хочеш, — сказав Даг.
Він дивився на екран. Роботи повзали по тросах, мов тлі по травинках.
— Сьогодні переберешся? — запитав Даг.
Даг поспішав додому. Вони втратили вже два дні, готуючи здобич до транспортування. І ще два тижні на гальмування і маневри.
На місток увійшов Сато і сказав, що катер готовий і завантажений.
— За списком? — запитав Даг.
— За списком. Павлиш дав мені копію.
— Це добре, — сказав Даг. — Додай третій тент.
— Я вже додав, — сказав Сато. — У нас є запасні тенти. Нам вони все одно не придадуться.
— Я б на твоєму місці, — сказав Даг, — перебирався б зараз.
— Я готовий, — сказав Павлиш.
Даг мав рацію. Краще перебратися зараз, і коли що не так, неважко зганяти на корабель і узяти забуте. Доведеться провести декілька тижнів на мертвому судні, покинутому господарями невідомо коли і невідомо чому, котре втратило управління, летіло безцільно, немов "Летючий голандець", і було приречене, не зустрінь вони його, мільйони років провалюватися в чорну порожнечу космосу, поки його не притягне якась зірка чи планета або поки воно не розлетиться на друзки, зіткнувшись з метеоритом.
Ділянка Галактики, через яку вони поверталися, була порожня, лежала осторонь від звіданих шляхів, і сюди рідко зазирали кораблі. Це була виняткова, майже неймовірна знахідка. Некерований, залишений екіпажем, але не пошкоджений корабель.
Даг підрахував, що, якщо вести трофей на буксирі, пального до зовнішніх баз вистачить. Звичайно, якщо викинути за борт вантаж і відправити в порожнечу майже все, задля чого вони двадцять місяців не бачили жодного людського обличчя (власні не в рахунок).
І комусь з трьох слід було вирушити на борт трофея, тримати зв'язок і дивитися, щоб він поводився пристойно. Пішов Павлиш.
— Я пішов, — сказав Павлиш. — Встановлю тент. Випробую зв'язок.
— Ти обережніше, — сказав Даг, раптом розчулившись. — Ледь що...
— Головне, не загубіть, — відповів Павлиш.
Павлиш зазирнув на хвилину до себе в каюту подивитися, чи не забув чогось, а заразом попрощатися з тісним і вже незатишним житлом, де він провів багато місяців і з яким розлучався раніше, ніж припускав. І тому раптом відчув сентиментальну провину перед порожніми, знайомими до останнього гвинта стінами.
Сато вправно підігнав катер до вантажного люка мертвого корабля. Неважко здогадатися, що там колись стояв рятувальний катер. Його не було. Лише якийсь механічний пристрій маячив осторонь.
Штовхаючи перед собою пакунок з тентами і балонами, Павлиш пішов широким коридором до каюти біля самого пульта управління. Там він вирішив оселитися. Судячи з форми і розмірів приміщення, мешканці його були нижчими від людей зростом, можливо, масивнішими. У каюті, щоправда, не було жодних меблів, за якими можна було б судити, як влаштовані господарі корабля. Може, це була і не каюта, а складське приміщення. Обстежити корабель до пуття не встигли. Це належало зробити Павлишу. Корабель був великий. І подорож обіцяла бути ненудною.
Слід було влаштувати табір. Сато допоміг розкинути тент. Перехідну камеру вони влаштували біля дверей і перевірили, чи швидко тент наповнюється повітрям. Все гаразд. Тепер у Павлиша був дім, де можна жити без скафандра. Скафандр знадобиться для прогулянок. Поки Павлиш розкладав у каюті свої речі, Сато встановив освітлення і випробував рацію. Можна було подумати, що він сам має намір тут жити...
Розганялися годин шість. Даг побоювався за міцність буксира. В кінці розгону Павлиш вийшов на пульт управління корабля і дивився, як срібні циліндри, що летіли поряд — викинутий за борт вантаж — поступово відставали, немов проводжаючі на платформі. Перевантаження були вже терпимі, і він вирішив зайнятися справами.
Пульт управління дав мало інформації.
Дивне видовище представляв цей пульт. Та й уся рубка. Тут побував хуліган. Вірніше, не просто хуліган, а малолітній радіоаматор, якому віддали на поталу дорогу і складну машину. Ось він і перетворив її на детекторний приймач, використовуючи транзистори замість цвяхів, з друкованих схем зробивши підставку, а непотрібною, на його думку, платиновою фольгою обклеїв своє горище, немов шпалерами. Можна було припустити — а це припущення вже висловив Даг, коли вони потрапили сюди вперше, — що управління кораблем раніше було повністю автоматичним. Але потім хтось без особливих церемоній зірвав кришки і кожухи, з'єднав накоротко лінії, які з'єднувати не належало, — загалом, вжив усіх заходів, щоб перетворити хронометр на первісний будильник. Від такої вівісекції залишилася безліч зайвих "гвинтиків", іноді значних розмірів. Пустун розкидав їх по підлозі, немов поспішав завершити розгром і сховатися раніше, ніж повернуться батьки.