Отак-то ми перекидалися брехливими словами. Та коли ми хочемо сказати правду глибшу, ніж тоді, коли ми щирі, то іноді обираємо інший шлях.
"Вам не докучає весь цей вуличний гармидер? – спитала вона. – Я його обожнюю. Але у вас такий чуйний сон!" Навпаки, часами я спав дуже твердим сном (я вже відзначав це, але випадок, який скоро станеться, спонукає мене нагадати про цю обставину), а надто як засинав уже над ранок. Оскільки такий сон, пересічно, покріплює десь учетверо дужче, він здається заснулому десь учетверо довшим, тоді як насправді він учетверо коротший. Ця чудова помилка (множення на шістнадцять) прикрашає пробудження і вносить у життя справжнє оновлення, подібне до тих великих змін ритму, завдяки яким у музиці вісімка в анданте триває так само довго, як половинка у prestissimo[27] – змін незнаних у стані, коли людина чуває. Життя наяву майже завжди те саме – звідси розчарування, знайоме мандрівцеві. Щоправда, здається, ніби сонні привиддя зіткані з найгрубшого життєвого матеріялу, але ця матерія у них перероблена, подрібнена, розтягнута так, що жодна чинна в яві часова межа не заважає їй сягнути запаморочливих високостей, де її вже не впізнати. У такі щасливі для мене поранки, коли губка сну стирала з мого мозку знаки щоденного порання, накреслені в ньому, як на чорній дошці, мені треба було пробудити до життя мою пам'ять; зусиллям волі можна заново навчитися того, що амнезія сну чи якогось пароксизму занурила в забуття і що відроджується поступово, в міру того як очі розплющуються чи попускає параліч. За кілька хвилин я проживав стільки годин, що, погукавши Франсуазу і бажаючи говорити з нею мовою, відповідною до дійсносте й пори дня, я мусив увімкнути всі внутрішні гальма, щоб не сказати: "То що, Франсуазо, вже п'ята, а я вас не бачив від пообіддя вчорашнього дня". Відтак, приборкуючи свої сонні марення, наперекір їм і самому собі, я бовкнув безсоромно, хоча щосили намагався заціпити собі рота, щось зовсім протилежне: "Франсуазо! Уже десята!" Я говорив не десята ранку, а просто десята, щоб ця невірогідна десята була вимовлена щонайприроднішим тоном. Одначе вимовити ці слова замість тих, що на умі мотаються у пробудженого зі сну, вимагало від мене такої надсади, з якою хтось, скочивши на ходу з потяга і біжучи кілька хвилин уздовж колії, силкується не впасти. Він жене якийсь час, бо середовище, що він покинув, було середовищем, розігнаним великою швидкістю на відміну від нерухомого ґрунту, з яким його стопи насилу освоюються.
З того, що світ сну не є світом яви, не випливає, що світ яви менш правдивий – навпаки. У світі сну наші перцепції так перевантажені, кожна з них так огрублюється якимсь нашаруванням, двоячись і мимоволі сліпнучи, що нам годі розрізнити те, що діється в сумбурі пробудження: чи то Франсуаза прийшла, чи то я, втомившись чекати, пішов до неї? Мовчанка правила в цю хвилю за єдиний спосіб не проязичитися, як би це було під час нашого арешту за розпорядженням слідчого, обізнаного, на відміну від нас, з обставинами нашої справи. Франсуаза прийшла сама чи я її покликав? Може, Франсуаза собі спала, а я її збудив? Ба більше, може, Франсуаза міститься в мене в грудях, оскільки відрубність людей один від одного та їхні взаємини майже не існують у цій бурій пітьмі, де реальність така сама малопрозора, як у тілі дикобраза, і де сливе нульова перцепція може дати якесь уявлення про перцепцію певних тварин? Зрештою, якщо навіть скалки здорового глузду і проблискують у прозорому шаленстві, яке передує отим переповненим кошмарами снам, якщо там і не забуті імена Тена, Джорджа Еліота, світ яви однаково зберігає ту перевагу, що його можна щоранку снувати далі, чого не можна сказати про кожен вечоровий сон. Але, може, існують інші світи, реальніші за світ яви? Ми ж бо свідки, що навіть цей світ яви змінюється від кожної революції в мистецтві, ба більше: одночасно змінюється рівень хисту й культури, що відрізняє художника від темного дурня.
І часто зайва година сну – це напад паралічу, після якого треба відновлювати владання членами, знову вчитися говорити. Воля тут не зарадить. Ми заспали, нас уже нема. Пробудження відчувається ледь-ледь, механічно, несвідомо, як водогін відчував би перекриття крану. Настає життя млявіше, ніж життя медузи, коли однаково легко можна б повірити, що ми виринули з морської пучини чи вернулися з галер, якби ми взагалі могли про щось думати. Аж це з високості небес нахиляється над нами богиня Мнемотехніка і подає нам у вигляді "звички пити каву з молоком" надію на воскресіння. Та й цей несподіваний дар пам'яти не завжди такий простий. Часто в перші хвилини, коли ми наближаємося до пробудження, нам здається, ніби ми можемо вибирати, наче в колоді карт, навколишні розмаїті, фізично щойно відчуті реальності. Сьогодні п'ятниця, ранок, коли повертаються з прогулянки, або година чаювання на узмор'ї. Думка про сон і що ми оце лежимо в нічній сорочці, часто буває останнім, що нам заблисне. Воскресіння настає не зразу; нам приверзлося, ніби ми подзвонили, але дзвінка не чути, ми мелемо щось таке, що на голову не налазить. Тільки рух прояснює голову, і коли ми справді натискаємо на електричну грушу, можна промовити поволі, але виразно: "Уже десята. Франсуазо, несіть, будь ласка, каву з молоком".
О диво! Франзуаза не здогадувалась, що океан ірреальности ще обполіскує мене всього, хоча мені й стало снаги кинути їй крізь нього цю чудну репліку. Вона відповіла, як і годилося: "Уже десять по десятій". Це доводило мені, що я при своєму розумі, й дозволяло не зраджувати дивацьких розмов, які колисали мене без кінця в ті дні, коли я не був відмежований від життя горою небуття. Зусиллям волі я повертався до реальности. Я ще тішився уламками сну, тобто єдиної справді своєрідної вигадки, єдиної обнови, можливої для мене манери оповіді, оскільки оповіді з царини яви, хоч би й приоздоблені красним письменством, не містять у собі таємничих розбіжностей, які є джерелом краси. Говорити про красу, породжувану опієм, зовсім легко. Але для людини, навиклої спати лише з наркотиками, несподівана година природного сну відслонить ранішній огром як таємничого, так і свіжого краєвиду. Змінюючи годину, місце сну, викликаючи сон штучним робом, або, навпаки, вертаючись на день до сну природного – найдивовижнішого з усіх для того, хто звик до снодійного, – ми нападаємо на різновиди снів у тисячу разів численніші, ніж різновиди гвоздик і троянд, що їх викохує садівник. Садівники плекають квіти, схожі на розкішні марення, інші – на кошмари. Заснувши у певен спосіб, я прокидався від дриґоти, переконаний, що в мене кір, або з іще страшнішою думкою: що бабуся (про яку я більше не думав) гризеться, що я сміявся з неї одного дня в Бальбеку, коли вона в передчутті близької смерти захотіла сфотографуватися на пам'ять. Хоча я вже встигав прочуматися, мені хотілося чимдуж до неї бігти, аби пояснити, що вона не так мене зрозуміла. Але я тим часом зігрівався, підозра на кір відпадала, а бабуся була так далеко, що серце за неї довго не щеміло.