Часом на ці розмаїті сни падала нагла тьма. Я зі страхом простував по чорному бульвару, де чулися лише кроки волоцюг. Аж це до мене долітала суперечка між поліцаєм та одною зі звощиць, яких іздалеку беруть за молодих погоничів. У пітьмі я не бачив її на передку, але чув голос, а вже з голосу вгадував і гоже її личко та молоде тіло. Я чвалав до неї в темряві, щоб сісти до екіпажу, поки той не рушив. Відстань була чимала. На щастя, суперечка з поліцаєм затяглася. Я встиг добігти до карети. Ця частина бульвару освітлювалася ліхтарями. Стало видно візницю. То була справді жінка, але стара, рослява і груба, з-під кашкета в неї вибивалося волосся, на щоці багряніла пляма прокази. Я повернув назад. "То оце така молодість у жінок? Ті, з ким ми колись були зіткнулися, кого нам закортіло побачити знову, вже старі? Можливо, пожадана жінка подібна до постаті нової виконавиці театральної ролі: акторка заслабла, от і довелося шукати заміни. І ми побачимо нового персонажа – але то вже не вона".
Потім мене огортав смуток. У такий спосіб ми бачимо вві сні численні Скорботи, оті ренесансні Пієти, тільки не мармурові, а, навпаки, вельми нетривкі. Та все ж вони мають право на існування, вони нагадують нам про певний бік речей, зворушливіший, людяніший, який нам аж надто спокусливо забути у своїй вірності холодному, іноді ворожому, глуздові яви. Саме так пригадалося мені, як я в Бальбеку дав собі слово завше жаліти Франсуазу. І бодай упродовж того ранку намагатися не встрявати у сварки між Франсуазою та метрдотелем, бути лагідним із Франсуазою, яку життя не гладило по голівці. Хоча б того ранку, а відтак уже впровадити цей звичай до свого життєвого кодексу; бо як цілі народи не потраплять довго керуватися політикою, диктованою щирим чуттям, так і людські істоти нездатні керуватися спогадами про свої сни. Ось цей сон уже й відлітає. Силкуючись його згадати, реставрувати, я тільки полохаю його ще дужче. Повіки вже тільки приплющені. Якщо я спробую реконструювати сновидіння, вони розплющаться цілком. Повсякчас доводиться вибирати між здоров'ям і глуздом та духовними радощами. Я завжди з легкодухости вибирав перше. Зрештою небезпечна влада, якої я зрікався, була ще небезпечніша, ніж гадають. Жалі, марення не відлітають самі. Коли постійно міняти умови, в яких ми засинаємо, пропадають не тільки самі сни, а й гине на довгі дні, іноді на цілі роки, здатність не то снити, а й засинати. Сон божистий, але несталий; його полохає абищо. Його подруги-звички сталіші, як він, утримують його щовечора на освяченому місці, оберігають від усякого струсу; та коли ми перемістимо його, коли він не прив'язаний до одної постелі, він димом здиміє. Він подібний на молодість і на любов – шукай вітру в полі.
У тих розмаїтих снах – так само як і в музиці – краса залежить від збільшення чи зменшення інтервалу. Я тішився нею, натомість порозгублював у тому сні, хай і короткому, чимало покликів, якими озивається до нас мандрівне життя паризьких ремесел та всякої живности. Отож зазвичай (не передбачаючи, на жаль, драми, яку такі пізні прокиди, а також мої перські, цебто драконівські закони, гідні расінівського Агасфера, мали незабаром стягти на мою голову) я намагався прокинутися з курми, аби чути всі ті крики. Радіючи думці, що Альбертина любить ті зазови і що я сам, хай і лишаючись у ліжку, якось причетний до вуличного життя, я ще й сприймав їх як символ його атмосфери; символ небезпечного рухливого життя, в яке я пускав Альбертину лише під своєю опікою, поширюючи зону її неволі, й звідки вихоплював її о будь-якій порі, щоб вернути назад до себе. Ось чому я цілком щиро міг відказати Альбертині: "Навпаки, мені цей галас приємний, бо я знаю, що ви його любите". – "Устриці, просто з моря, устриці!" – "Ох, устриці, мені так їх кортить!" На щастя, Альбертина з вітрогонства чи з неуважносте швидко забувала про свої забаганки; я не встигав сказати їй, що найкращі устриці у Прюньє[28], як їй уже хотілося скуштувати того, що пропонувала горлата рибаска: "Креветки, добрі креветки, живий скат, живий скат!", "Мерлан, мерлан, так і проситься в казан!", "Прибули макрелі, свіжі, веселі! Макрелі для пань, гарні макрелі! А осьде мідії, свіжі, добрі мідії!" Мимоволі вигук: "Прибули макрелі!" викликає в мене дрижаки. Макреля, макро... Але оскільки ця реклама не могла стосуватися нашого веселого шофера, то я думаю тільки про рибу, на яку дивитися не можу, смакує, і досада швидко минає. "Ох, мідії! – вигукує Альбертина. – Мені вони так смакують!" – "Серденько! Це в Бальбеку була розкіш, а тут вони непотріб! Зрештою, згадайте, що казав Коттар про мідії!" Одначе моя заувага виявилася гетьто недоречна, бо наступна перекупка похвалилася чимось таким, що Коттар забороняв іще суворіше:
Салат-ромен, салат-ромен!
Який рясненький він ген-ген!
Та Альбертина ладна була офірувати мені салат-ромен за обіцянку купити за кілька днів те, що рекламувала зеленарка: "Осьде гарна аржантейльська спаржа, осьде гарна аржантейльська спаржа!" Таємничий голос, гідний химерніших пропозицій, вторував: "Проб'ю бочку! Проб'ю бочку!" Доводилося визнати, що йдеться лише про бочку, бо ці слова майже цілком перекривалися криком: "Шибки, шкляр, шибки биті, до шкляра, шкля...я...ра!" – ця григоріянська роззявина все ж менше нагадувала мені літургію, ніж волання ганчірника, який, сам того не знаючи, повторював раптову перерву в мелодії посеред молитви, досить часту в церковному ритуалі: "Praeceptis salutaribus топіti et divina institutioneformati, audemus dicere"[29] – мовить священик, випалюючи "dicere". Без жодного блюзнірства – подібно до того, як у середньовіччя побожний люд просто на церковній паперті розігрував фарси і соті, – ганчірник примушував згадати оте "іdicere", коли, скандуючи слова, раптом виспівував останній склад скоромовкою, гідною акцентуації, освяченої великим папою VII сторіччя: "Ганчірки, залізяччя на продаж (все це вимовляється поволі, як і два наступні склади, зате останній швидше, ніж "іdicere"), кролячі шкур-ки!". "Валенсія, гарна Валенсія, свіжі помаранчі!" Навіть скромний пір: "Осьде чудовий пір!", цибуля: "Вісім су віночок, цибуля, цибуля!" – гупали в мої вуха, наче відлуння прибою, в якому Альбертина, бувши вільна, могла б загубитися, і набирали лагідности якогось Suave mari magno[30].