Мені завше було невтямки, чому такі конкретні слова "шепчуться" таким невідповідним тоном, загадковим, мов таємниця, гнітюча для всіх у стародавньому палаці, куди Мелісанда не змогла внести радощів, і глибоким, як думка старого Аркеля, який намагається убгати в найпростіші слова всю мудрість і всю долю. Ті самі ноти, на яких підноситься з дедалі більшою лагідністю голос старого короля Алемонда або Ґоло: "Не знати, що тут діється. Це якась чудасія. Мабуть, тут не буває випадкових подій" – або: "Не треба боятися, це таке саме таємниче створіннячко, як і всі" – давали змогу торгівцеві слимаками повторювати в нескінченній кантилені: "Шість су тузінь!" Але цей метафізичний лемент не встигав завмерти на межі безкоиеччя: його уривала весела дудка. Цим разом не йшлося про їстівне, лібрето звучало так: "Стрижу пси, валашу коти, обтинаю вуха-хвости!"
Зрозуміло, фантазія, дотепність кожного перекупника чи перекупки часто варіювали тексти усіх тих мелодій, які я слухав у ліжку. Одначе ритуальний обрив на півслові, та ще як слово повторювалося двічі, будив незмінно спогад про старі церкви. Поганяючи ослицю, запряжену у візок, тандитник зупинявся біля кожного дому і, тримаючи в руці батіг, псальмував: "Вбрання, купую вбрання, вбра..а..ння...я!" – з паузою між двома останніми голосівками слова "вбрання"; наче тягнув: "Per omnia saecula saeculo...rum"[24] або: "Requiescat in pa...се"[25], хоча у вічність своїх убрань він не вірив запевне, як не пропонував їх замість савану на останній спочинок. І так само, оскільки від цієї ранньої години мотиви починали перехрещуватися, зеленярка, штовхаючи візочок, заводила свою літанію на григоріянське поспів'я:
Свіженькі, зелененькі,
Артишоки, є ще поки,
Арти..шоки...
хоча напевне зеленого поняття не мала про антифонарій та про сім тонів, з яких чотири символізують науку квадривіум[26], а три – тривіум.
Добуваючи з фуярки чи з козиці мелодії Півдня, світло якого перегукувалося з ясною сьогоднішньою годиною, чолов'яга у блузі та баскійському береті, тримаючи в руці биковця, приставав під будинком. То був козяр із двома псами і гнав він стадо кіз. Прибувши здалеку, він з'являвся у нашій дільниці пізненько; і жінки тислися з гладишками по молоко, від якого здоровшали їхні малята. А з піренейськими мелодіями доброчинного козопаса вже перегукувався дзвіночок гостривника, який кричав: "Ножі, ножиці, бричі!" З ним не міг конкурувати гостривник пилок; позбавлений інструменту, він удовольнявся тим, що заводив: "Пилки! Пилки! Кому погострити пилку?!" – тоді як біляр, куди веселіший на вдачу, перераховуючи казани, горнці, все, що він білив, наспівував:
Ось я, бпю-блю-блю,
Начиння білю.
Рівняє полива,
Де трісло, де криво.
Заклеплю, затру Найбільшу діру!
Тру-тру!
А малі італійченята, обносячи мальовані начервоно бляшані пудла, де були позначені виграшні й програшні номери, крутячи торохтьолом, пропонували: "Панії, панусі, забава – забава для пань!"
Франсуаза принесла "Фіґаро". Досить було побіжного погляду, щоб переконатися: мій матеріял ще й досі не пішов. Франсуаза сказала, що Альбертина цікавилася, чи можна їй зайти; вона просила на всяк випадок переказати, що не поїде до Вердюренів, а натомість збирається за моєю порадою майнути на ранок у Трокадеро (тепер це назвали б гучніше "гала-полудником"). Перед тим їй хотілося б проїхатися на конях із Андре. Коли я дізнався, що Альбертина зреклася свого – мабуть, таки грішного – наміру відвідати пані Вердюрен, я заявив зі сміхом: "Може приходити!" – і подумав: хай їде хоч куди – про мене. Я знав, що надвечір, коли посутеніє, я стану, безперечно, іншою людиною: журитимусь, підозріло стежитиму за найдрібнішим Альбертининим кроком – не те що о цій ранній порі, коли надворі так гарно і всі кози, як мовиться, в золоті. Ба, мою безжурність супроводжувало ясне усвідомлення її причини: супроводжувало, але розвіювало. "Франсуаза запевнила мене, що ви не спите, і я вам не заважатиму", – сказала Альбертина, входячи. Найбільше вона боялася, невчасно відчинивши вікно, напустити мені в хату холоду, а ще – увійти, коли я дрімаю. "Маю надію, що я не прийшла не в пору, – додала вона. – Я боялася, щоб ви мені не сказали:
Що за зухвалець тут свого шука загину?
І розсміялася отим своїм особливим сміхом, що так мене хвилював. Я відповів, підхопивши жарт:
Хіба для вас дано суворий цей наказ?
Але з обави, як би вона його коли не порушила, поквапився додати: "Хоча я був би лихий, якби ви мене розбудили". – "Знаю, знаю, не бійтеся", – сказала Альбертина. Щоб пом'якшити свої слова, я додав, не перестаючи розігрувати сцену з "Естер" (тимчасом як невгавучі вуличні крики пробивалися крізь нашу балачку):
При вас, душе моя, на вроду пребагата,
Повік мені радіть і нуди вже не знати!
(а про себе подумав: "Авжеж, при ній я часто нудьгую".) І згадавши, що відповіла мені Альбертина напередодні, з яким перебільшеним запалом дякувала вона за те, що я відмовив її від візити до Вердюренів, я сказав (аби вона і далі слухалась мене в усьому): "Альбертино! Ви звіряєтесь не на мене, хто вас кохає, а на тих, хто вас не кохає". (Ніби не цілком природна річ – стерегтися тих, хто нас кохає, єдиних, хто зацікавлений у тім, щоб нас ошукати з метою щось вивідати, чомусь запобігти!) І на додачу ще й збрехав: "Власне, ви не вірите, що я вас кохаю; ось що кумедно! І так воно і є, я вас не божествлю". Тепер дійшов ряд брехати вже їй: вона зауважила, що діймає віри лише мені, а потім щиро запевнила, що знає про моє кохання до неї. Але ці слова не виключали переконання, що вона не вважає мене за брехунця та шпигуна. Здавалося, вона прощає мені, немовби вбачала в цьому прикрий наслідок великого кохання або ніби й сама почувалася тут не безгрішною".
"Благаю вас, ясочко, жадних вибриків, як минулого разу! Подумайте, Альбертино: лихо приключки шукає!" Звичайно, я не зичив їй зла. Але яке б це було щастя, якби їй прибандюрилося з усіма кіньми заїхати куди їй заманеться, хоч до дідька в зуби, і ніколи більше не вертатися додому! Як би це все спростило: хай вона живе собі десь щасливо, не хочу знати й де! "О, я знаю: ви б не пережили мене й два дні, ви б укоротили собі віку".