Семен, хоч і голодний, не доторкався до їжі, чекаючи, поки пані Закревська запросить усіх вечеряти і перша сягне по хліб та м’ясо.
– Вацьпанні, певне, тут лячно, і вона прагне якнайшвидше додому?-звернувся до дівчини, яка сиділа поруч з ним.
– Не вгадав пан Семен,— засміялась весело Зося.— Вдома добре, але нудно. Тільки й моєї розради, що заграю на клавікорді та заспіваю.
– Панні театрумів забагається,— їдко кинула Закревська.
– Хіба дивитися театрум так грішно, пане Семене? – не злякалася матері Зося.
– Од театрумів і радість, і наука,— заступився за дівчину Семен.
– А вашмосць бував у ньому? – зацікавилася дівчина.
– І бувати бував і навіть у нашому спудейському театрумі різних персон показував,— похвалився Семен.— То міщан, то купців, то шляхтичів, а раз навіть римського імператора.
– Який пан Семен учений! – здивувалась дівчина.— І в школах учився, і за імператора був. Вашмосць мусить відвідати нас у Братківцях, розповісти про театрум і привезти нам якусь гарну книжку. Таку…
– Про любов,— з іронією закінчила за дочку Закревська.
– Авжеж! – хитнула головою Зося і ніби ненароком торкнула черевичком Семенів чобіт.— Ми всі навчилися читати, бо зараз така мода, але татко дає нам тільки книги про життя святих. Вже напам’ять їх знаємо,— поскаржилась Семенові.
– Не гріши!-гримнула на дочку Закревська, незадоволена такою розмовою.— Краще вечеряймо! – запропонувала, беручи шмат риби та хліб.
Ні Семен, ні Базилі не дали себе двічі запрошувати, і навіть Зося з апетитом уминала все, що було на столі.
Повечерявши, Закревська захотіла спати. Корчмар відступив для жінок ванькир, і Закревська стала прощатися з Семеном, який не захотів ночувати у корчмі. Вирішив, незважаючи на пізній час, повернутись до Вікторова.
– Ми того вацьпанові не забудемо,— ласкаво запевнила Закревська, подаючи Семенові для поцілунку руку.— І просимо відвідати нас у Братківцях.
Маючи дочку на порі, Закревська в душі була вельми задоволена таким несподіваним знайомством. Семен їй сподобався. Розумний, освічений, хоч і "підлого" походження, але нобілітований, та й у старого Височана в тайнику не одна сотня дукатів…
– Будемо чекати вашмосці,— додала від себе й Зося, поглядаючи значущо на Семена, і ніжно стиснула йому руку.
З
У Височанів чекали гостей.
Гордий, що син закінчив львівську школу, Гнат задумав відзначити таку подію веселим бенкетом. Багатий та гостинний, Він любив і повеселитися, І погомоніти з приятелями за кухлем пива та меду, затягнути за столом давню пісню.
Отож, засукавши рукави Гнат жваво викочував на подвір'я бочки з пивом та горілкою з його власної гуральні.
Ця гуральня була колись кісткою незгоди між Височаном і підгірськими поміщиками, муляла їм очі. Навіть староста дорікав йому, що присвоює собі шляхетські привілеї, ламає королівські декрети, які дозволяють займатися гуральництвом тільки тому, хто "бене натус ет посесіонатус"[11]. Він, підгірський ватажок, був тільки вільним хлопом, зобов’язаним нарівні з кріпаками купувати пиво та горілку у поміщицьких шинках.
Тяжівський "посесіонат" Сулятицький навіть напав з гайдуками та рукодайними[12] на його хутір, щоб спалити гуральню. Це діялося давно, ще до його, Гнатової, нобілітації. Але, згадуючи ту подію, ватажок ще й досі посміхається в сивіючі вуса.
Поганий день вибрав тоді пан Сулятицький для нападу. Добрі люди попередили Гната про лихий намір поміщика.
Понад півсотні побратимів прибуло на його заклик до Вікторова і разом з вікторівцями так всипали гайдукам і рукодайним Сулятицького, що вони отямились аж у Тяжеві. Самого Сулятицького побратими спіймали, привели на хутір, викачали у дьогті, на пір’ї, ще й силоміць так напоїли горілкою, що тяжівський пан два дні валявся п’яний під гуральнею на посміховище людям. Сулятицька, яка приїхала по чоловіка, уздрівши таку машкару, од якої ще й неприємно смерділо, заголосила з горя та сорому на все село. Тяжівська челядь ледве одшуровала лойовим милом та піском свого пана і серед ночі, щоб ніхто не бачив, повезла додому. Кажуть, що відтоді пан Сулятицький гидує хмільним, як чорт свяченою водою.
Не дармував і Семен. Без шапки, у розстебнутій сорочці, він, незважаючи на святу неділю, прибивав цвяхами до вбитих у землю патиків пропахлі живицею смерекові дошки. Виходили довгі, зручні столи.
Був уже полудень, як почали прибувати перші гості. Збиваючи куряву, примчалися на здобичних кримських огирях побратими з Сапогова і Комарова з своїми сотниками – Хаячком і Яремком Поповичем. Вони були в розкішних, мережаних сріблом і золотом каптанах, здобутих у боях від татарських мурз та беїв, а гостроверхі хутряні шапки підсилювали їх схожість з ординцями.
Поруч з мушкетами у побратимів траплялися тугі татарські луки та оздоблені самоцвітами шаблі-карабели. За таку зброю можна було придбати табун коней, і не один поміщик та королівський управитель пробував було вимантити чи навіть силою відняти таку здобич.
Але височанців охороняли від панської сваволі ухвали галицького сеймика, староста, канцлерські декрети і понад двісті побратимських шабель. Власне, не староста і декрети, а саме ці шаблі вселяли страх свавільним поміщикам, бо Височан нікому не дарував кривди, заподіяної побратимам. Якось сп’яна поранив було пан Лігенза побратима Тиміка Завадовського, і за тиждень не стало пана Лігензи. Застрілили бутного шляхтича, як повертався з юрбою гайдуків та рукодайних з Галича. Гайдуки, рятуючись од куль, розбіглись мов зайці, а коли прибули старостинські рейтари – за височанцями і слід захолов. Скривдив пан Сіцінський побратима Івана Чорного, і тої ночі пішов з димом панський двір. Пан Рамбулт, почуваючи себе безпечним за мурами свого невеличкого, але міцного березівського замка, кинув у льохи двох побратимів, ще й погрожував, що вчинить те саме з Височаном. Але сталося інакше. Темної ночі хтось одкрив таємну хвіртку в мурі, і в замок вдерлися опришки. Легіні зарубали пана Рембулта, недолюдка-економа та кількох собак-гайдуків.
– То сам бог карає панів за сваволю,— з глумом говорив ватажок.— Та й каратиме далі за кривди побратимів.
На Підгір’ї всі знали, що крім бога тут не обійшлося без Височана. Але прямих доказів проти ватажка та височанців не було, і навіть щорічні рочки – з’їзди шляхти, що відбувалися у Галичі, ні в чому не могли їх звинуватити.