– Сам бог привів сюди пана Семена,— простягнула до полковника руки.— Ці люди поводяться з нами так жорстоко, як з ворогами,— поскаржилась на Сяноцького та побратимів.— А ми не вчинили їм жодного зла.
– Гей, люди! Чи чуєте? – ніби беручи побратимів за свідків, вигукнув з іронією Сяноцький.— Приятелі знайшлися. Добродії наші… Вацьпанна, бачу, забула про Слободу Височанську,— гнівно нагадав дівчині.
– Та й про ті нагаї, що ними так щедро батенько вацьпанни частував своїх кріпаків,— додав хтось з лавників.
– Собі збудував палац, а люди живуть у мокрих землянках! – вигукнув колишній кріпак пана Закревського – повстанець Гриць Завадовський і сягнув рукою до шаблі.
Обвинувачення падали одні за одними, страшні, непростимі, і дівчина з відчаю схопилась руками за голову. Вона, мабуть, ніколи не замислювалась над вчинками свого батька, а може, не бачила в них нічого ганебного.
Семен мовчки прислухався до гнівних закидів і розумів, що злочини Закревського не могли залишитись безкарними. Навіть з огляду на Зосю він не сміє допомогти поміщикові вислизнути від кари. Згадалися і власні кривди, що їх зазнав він та батько од Закревського, роз’ятрили свіжі рани.
– Лиходієм був ти, пане Закревський, тож якого пива наварив, таке й питимеш,— озвався суворо, позираючи на в’язнів.— Чимало злочинів оце нагадали тобі, але я й від себе міг би ще не один додати.
– Хіба ми, полковнику, не знаємо,— загомоніли обурено побратими.— Обманув нашого ватажка за його добро.
– Я не тільки про батька…— не висловив, що має на думці, Семен.
– Про інше також чували,— знаючи, що мова про Оксану, співчутливо позирнули на свого головного полковника повстанці.
– Суди їх сам, полковнику, бо ти маєш на це найбільше право,— запропонував несподівано Сяноцький.
– Сотник добре мовить! – схвально загули повстанці.— Суди їх, полковнику, як знаєш. Хоч голови вели одрубати, а хоч коням до хвостів прив’язати.
– Куропатва тримає у льоху десятки невинних людей, яких запідозрює у змові з нами,— несподівано нагадав хтось з лавників.— Чи не виміняти б нам цих на тих?
Рада була розумна, але багатьом вона не сподобалась. Повстанці сумнівались, чи Куропатва піде на таку заміну, чи не обмане.
– Вони вже не наші, а полковника,— нагадав повстанцям Сяноцький, і Семен тільки зараз здогадався, що хитрий сотник неспроста запропонував віддати йому в’язнів.
Полковник і справді не помилився у своїх здогадках.
Сяноцький чув од самого Семена про його нічну пригоду та знайомство з Зосею і знав, що полковникові було б прикро, якби в нього на очах карали дівчину та її батька.
– Що накажеш зробити з ними, полковнику? – показуючи на в’язнів, запитав Сяноцький.
– Одведи їх на приходство[45], – вдячно позирнув на сотника Семен.
Зося, яка весь час лячно прислухалась до розмови, тепер витерла сльози, поправила на собі жупанчик. Навіть Закревський, міркуючи, що небезпека, яка нависла над ним, минула, випростався, підвів голову, пожвавішав.
– Вели своїм людям розв’язати мені руки і віддати мою родову шаблю,— попросив Семена.
– Татко про шаблю пам’ятає, а про два вози з усякимким домашнім добром і чотири пари коней забув,— дорікнула батькові Зося.— Хай пан Семен накаже повернути нам наше пограбоване добро,— підняла на полковника кокетливо примружені очі.— Ледве встигли ми після татарського нападу дещо придбати, як знов нас покривджено.
Претензії Закревського і особливо Зосі прикро вразили полковника.
Ці люди, яких чекала заслужена кара, нічого не навчилися, нічого не зрозуміли, не позбулися своєї бундючності та захланності і залишились такими, як були. Недаром кажуть, що горбатого і могила не виправить.
Зібралися легіники в дорогу, дорогу, помоліться, ляшки-панки, перед смертю богу,
– долетіла до Семена жвава коломийка, і він стрепенувся. То прибув з гір ватаг Юра зі своїми опришками.
Вийди, вийди, солодушко, маю щось сказати.
Приведу ти ляшка-панка, будеш ним орати.
Приведу ти ляшка-панка
З багацького роду, впряжеш його у шлею – поїдеш по воду,-
не вщухала пісня над потоком, і Семен, забуваючи про в’язнів, помчався туди, звідки вона плила.
Радісно, як з рідним батьком, вітався полковник з ватагом, чоломкався з легінями.
Аж п’ять сотень їх зібрав і привів з карпатських гір та пущ на допомогу Семенові ватаг Юра, а всі як на підбір, всі один в одного ніби витязі з казки.
Намилувавшись легінями, Семен в товаристві Юри та старшин об’їхав весь табір, побував у полках та сотнях, перевірив готовність війська до наступу, вислухав розвідників. Упевнившись, що всі його накази виконано, що порушень військової дисципліни немає, що армія напоготові і хоч зараз може йти в бій, полковник нагадав старшинам, що перед заходом сонця вони повинні зібратись у нього на нараду, і тільки тоді подався на приходство.
Свою парафію піп покинув ще до прибуття повстанців і тепер перебував у замку. Він не вірив у перемогу повтанчої армії над шляхтою і боявся накликати на себе панський гнів.
Зараз в одній з двох попівських кімнат влаштувався Семен, а в іншій розташувалася "канцелярія", у якій заскрипіли перами писарчуки.
– Ми пана Семена ледве дождалися,— з докором зустріла полковника Зося.
Вона вже встигла причепуритися, відпочити і знову виглядала так мило і привабливо, як тоді, коли Семен зустрів її уперше.
– Чому нам і досі не повернули наших возів, коней і батькові шаблі? —запитала невдоволено.— І прошу покарати наших хлопів, яких ми взяли з собою. Коли збуї напали на нас у лісі, то вони не тільки нас не обороняли, але ще й самі приєднались до них.
Обличчя Семена нервово засіпалось.
– Про яких збуїв вацьпанна мовить? – запитав.
– Вацьпанових,— кинула злобно Зося.
– Вацьпанна ображає чесних людей, які воюють за свій народ і його волю,— скипів полковник.— Збуї перебувають у пнівському замку, але ми швидко до них доберемося.
В його очах спалахнула така ненависть, що Зося злякано зіщулилась, принишкла.
Вона ще й досі не розуміла, за віщо Семен ненавидить таких достойних та багатих, як Куропатва, а єднається з злиденними кріпаками. Адже пани не признають їх навіть за людей. Але зараз запитувати про це Семена не наважувалася.