За розмовами минав час, але коли гамір наростав, над їздив незадоволений, суворий сотник, і на мить наставала тиша.
Кінноту вів Семен, а піхотинців – колишні сотники, а зараз полковники Хаячок, Яремко-Попович і Копистка.
Народ, не призвичаєний до військової дисципліни, часто її порушував, і старшинам коштувало чимало зусиль, щоб навести похідний лад.
Обминувши головний галицький шлях, повстанці, не бажаючи, щоб усі їх бачили, пішли польовими дорогами.
Земля щедро зародила і тепер відпочивала. Але на поміщицьких ланах всюди ще стояли не звезені в скирти копи, лежали у покосах гречка та просо, так ніби люди забули про них.
– Пропадає добро,— журливо хитали сивими головами літні повстанці, яких було чимало.
– Хай пропаде разом з панами,— кидали молоді.
– Хліб святий, нашими руками вирощений,— нагадували молодим старші.
Але на одному з ланів, на диво повстанцям, кипіла праця. Селяни жваво складали на вози снопи і везли в село, що маячіло під горою. Інші, в яких не було ні воза, ні коня, здебільшого жінки та підлітки, несли їх у ряднах на спині.
– Гей, люди! Годі вам так старатися на пана! – гукнув хтось із повстанців.
– У нас давно вже немає пана! —радісно озвався селянин, одриваючись на мить од праці.— Втік кудись, окаянний, разом з управителями, економами та гайдуками. Бодай би голову зламав.
Чоловік, мабуть, здогадався, чиє це військо кудись поспішає, тому і говорив так сміливо.
– То для кого ж ви стараєтесь? – здивувався повстанець.
– Для себе,— пояснив збуджено кріпак.— Хоч раз буде в нас досить хліба до нового, і на переднівку народ не помиратиме з голоду.
– Мудро, таки мудро робите,— похвалили селянина літні повстанці.— Не пропаде хліб святий і ваша праця.
Вже було близько полудня, як до війська долетіла мушкетна стрілянина.
– У Вітківцях стріляють,— здогадався полковник Яремко Попович.— Але хто?
– Розвідай, полковнику, що там діється,— наказав Яремкові Семен.— Ми тим часом зупинимось у лісі. Може, у Вітківці заблукала якась втікаюча хоругва і бешкетує в селі.
Ліс ріс близько дороги, і скоро піших та вершників сховала гущавина.
Саноцький, якого Яремко-Попович послав у розвідку, довго не забарився. Разом з ним прибуло ще й кілька селян на неосідланих конях.
– У Вітківцях цілий регімент гусарії та панцирних,— не зіскакуючи з коня, доповів головному полковнику та старшинам сотник.— Частина вояків – пилявецькі недобитки, решта – уцілілі панцирні хоругви Яреминого друга Самуїла Лаща. Але його самого немає. Втік з кількома добірними хоругвами у Львів. Там вже перебуває Вишневецький, який ледве встиг урятуватися від Кривоноса. Оці хоругви веде у Львів Лащів полковник. Пани грабують селян, кривдять жінок. Викрикують, що їх Річ Посполита ще не згинула, що з Великопольщі ось-ось прибуде сто тисяч посполитого рушення і двадцять тисяч німецьких кнехтів, що аж тепер Хмельницький буде покараний за своє зухвальство. У Лащівців є кілька гармат і фальконети[38].
– Де ж ти оце все встиг дізнатись? – здивувався Семен, ніби не довіряючи розвідникові.
– Від них, вашмосць, полковнику,— показав на селян Сяноцький.
– Значить, вітківецькі,— здогадався полковник.— Кажіть, що чули і бачили.
– Бодай би ніхто не бачив такого,— зітхнув один з селян.— Лащівці у нашій гуральні десять бочок оковитої забрали і п’ють та бешкетують. Оце взяли ми в п’яних гусарів коней і серед ночі з села втекли. Одного, що не давав, утихомирили навіки.
– Праведне діло зробили,— похвалив селян Семен.— Але чи не прийняли ви дишлів од возів за гармати та фальконети? – пожартував добродушно.
– Не насміхайся з нас, вашмосць,— образився селянин.— Хоч ми і в ряднині, але колись теж дещо бачили. Я десять років при гарматах у князя Яблоновського служив. То можний пан і має маєтки в Польщі й на Україні.
А Вітківці дістались йому за жінкою, княжною Любомирською. Оце, як заворогував він з паном Замойським за якісь посесії у Великопольщі, то став набирати зі своїх маєтків селян і привчати їх у своєму Яблонові до військового ремесла. Отак я й гармашем став. А як біля Замостя дійшло між панами до битви, то якась мушкетна куля мене у ногу поранила. Сотник, щоб не вовтузитись зі мною, відпустив домів. Так що Клим Головач не тільки того світу, що у вікні бачив,— похвалився гордовито.
– Ну, що ж – свого гармаша матимемо,— зрадів Семен.— Як гармати здобудемо, будеш, Климе, за старшого над ними. Аби нам більше таких, як ти, бо що це за армія без артилерії.
– А ти, полковнику, людей своїх запитував? – поцікавився Клим.— Ачей не один я такий?
– Чогось не прийшло на гадку,— признався щиро Семен.-Та й гармат ще немає,— додав на своє виправдання.
– Заздалегідь треба знати, хто до чого майстер,— несхвально позирнув на молодого полковника Головач.— Може трапитись, що матимеш гармати, а пізно буде гармашів шукати. Я вже таке бачив,— покликався на власний досвід.
– Дізнаємося ще нині,— визнав свою помилку Семен.— Розумної ради тільки дурень не слухає. Якби то знаття, скільки у Вітківцях цього недобитого шляхетства зібралось.
Клим замислився і взявся рахувати щось на пальцях.
– Хоругов, либонь, шість, а може, й сім,— озвався зажурено.— Сила… Та ще й пахолків чимало. Бо пани без них не обходяться.
– Нічого, не такий чорт страшний, як його малюють,— повеселів Семен.— Аби тільки не більше.
– Ей же, полковнику, – зчудувався Головач. – А скільки того війська в тебе, що не лякаєшся такої сили?
– Боятися вовка – у ліс не ходити,-знову відповів приказкою Семен.— А ми, як сам бачиш, лісу не лякаємося. Ані Лаща і пилявецьких недобитків,— додав завзято.
– Стривай! – задивився на молодого полковника селянин.— Ви, певно, височанці? Старого ватажка, кажуть, поранили, і тепер його вчений син побратимами командує.
Хаячок і Яремко-Попович весело посміхнулись. Семен, ніби не знаючи, що відповісти, мовчав.
– Оце ж і він перед тобою, чоловіче добрий,— показав на Семена сапогівський сотник.
– Ой, леле!-жахнувся Головач.— Даруй, вашмосць, як сказав якесь нерозважливе слово,— пробачився перед головним полковником.— То й мій Петро також десь тут! – повів очима по повстанцях.
– Син? – здогадавсь хтось із старшин.