– Не гадай, Семене, що я проти Оксани,— звернувся ласкаво до сина.— Але з викупом квапитись нам не гоже. Як Закревський побачить, що ми не побиваємось за Оксаною, то стане податливіший. А дівка – не заєць, не втече.
– Кріпакові кожний день роком, тату,— нагадав батькові про гірку долю дівчини.
– Твоя правда,— журливо похитав головою Гнат.— То не життя, а справжнє пекло.
А може, таки заснувати ту осаду для Закревського? Від гніву поміщиків він зуміє оборонити і поселенців, і себе. На кулак буде кулак. Хай пани не посилаються на своє право. Вони потоптали божі закони і встановили свої – жорстокі та грішні. Для них ближній тільки той, хто шляхетнонароджений, а всіх інших мають за бидло, навіть як воно – це "бидло"— одної з ними віри і нації. До нобілітації він, Гнат Височан, також був для них таким бидлом, і ніколи їм цього не забуде. Але у заснованій ним осаді жоден гайдук не стукатиме поселенцеві у вікно, не пожене більше на панщину. Хай діється божа воля.
– Староста був проти Волощини[20], тому ми з ним не прийшли до згоди,— пояснив причину, через яку відмовився заснувати осаду для Гербурта.— Бандерівське пустище стоїть і ще довго стоятиме незаселеним, але це мені на руку. Може, колись сам куплю його в старости. А до Закревського поїду завтра вранці,— повідомив про свій намір Настю і сина.— Як згодиться на Волощину і три лани для мене, то візьмусь…
Батько зважувався на важливу справу, від якої залежала воля Оксани, але зараз це не тішило Семена. Хіба любов до дівчини двала йому право накликати на батька прикрощі і небезпеки, що могли чигати з боку підгірських поміщиків? Випущена з засідки стріла чи куля вже не одного позбавила життя.
– Хай Закревський сам морочиться зі своєю осадою, а ви не кваптесь,— палко порадив батькові.— Оксану якось викупимо.
– Злякався! – посміхнувся ватажок, здогадуючись, що стурбувало сина.— Людям, Семене, завжди хтось або щось загрожує. Навіть королям. Я не король і не вельможа, але не забувай, що за мною – біля трьохсот побратимських шабель стоїть,— похвалився.— А в потребі ще триста стане. То така сила, що навіть Куропатва мусить рахуватися з нею. Насте, давай добру вечерю і став могорич, бо й про Оксану йтиме мова з Закревським. Ти, бачу, дуже хочеш її за невістку,— підморгнув дружині.
– А навіщо мені шляхтянка? – аж скривилась, ніби од кислого, Настя.— Щоб мною, простою жінкою, попихала та й тобі докоряла селянським родом?
– Годі, Насте!-нахмурився Гнат.— Ще не народилась така невістка, яка попихала б Височаном.
– В очі світитиме, але в душу їй не заглянеш,— не злякалася суворих чоловікових слів Настя.
Гнат, не бажаючи продовжувати неприємну розмову, мовчав, і Настя, постоявши ще хвилину, подалася на кухню. За хвилину на столі з’явився чималий казанок гарячої пшоняної каші, хліб, сир, молоко.
Повечерявши, ватажок вийшов з хати оглянути перед сном господарство, упевнитись, що на обрії не видно далеких заграв, перекинутись кількома словами з побратимами, які того дня несли службу.
Височан давно вже завів такий лад, що біля нього завжди перебувало кілька готових кожної хвилини у дорогу гінців-побратимів. У разі татарського наскоку вони повідомляли про небезпеку навколишнє населення і скликали з поблизьких сіл побратимів.
Семен, порозмовлявши з матір’ю, замислено глянув у вікно, за яким чорніла ніч, перехрестився на прибрані рушниками знайомі з дитинства ікони і, загасивши свічку, ліг у постіль. Та сон довго не приходив до нього, тривожні думки про Оксану не давали спокою.
Розбудив Семена голосний переклик півнів. Рвучко схопившись з постелі, він припав до шибки.
Над землею стояв рожевий світанок. Батько, заглядаючи у маленьке дзеркальце, голився біля криниці і розмахував бритвою, ніби шаблюкою. З Комарова прибула саме зміна гінцям-вікторівцям, і ті не кваплячись збиралися додому. Мама видоїла корів і несла в хату двоє відер молока, що повнились білою піною. У стайні, ніби нагадуючи, що пора в дорогу, заіржав Султан, здобичний татарський жеребець, і Семен почав швидко вдягатися.
Великий, як цибулина, срібний годинник, що його подарував Семенові батько, показував вже восьму годину, як ватажок вирушив з сином у дорогу. Разом з Височаном їхали його два приятелі-побратими: загродовий Гриць Барицький та вільний селянин Марко Дудник. Обидва розумні та бувалі, вони не раз допомагали своєму ватажкові порадою і шаблею. Барицький та Дудник були письменні, і тому Височан узяв їх за свідків своєї розмови з поміщиком. Згодом своїми підписами в земських книгах вони мали ствердити умову ватажка з Закревським.
Результату розмови і торгу за Оксану Семен повинен був чекати у Ковальчуків.
Сонце вже звернуло за полудень, як вершники прибули до Братковець. За тиждень, що минув з часу, як тут побував Семен, у селі де-не-де прибавилось злиденних землянок і хижі. Зате там, де ще недавно чорніли руїни поміщицького будинку, землю вже було очищено від згарищ, і понад два десятки чоловіків жваво працювало під наглядом самого Закревського. Одні копали фундаменти під нову будову і вивозили землю, інші розпилювали тільки-но привезені товстенні дубові колоди, треті, у яких збереглися вози та коні, возили камінь та пісок. У глибокій ямі кипіло вапно – його довгими дерев’яними кочергами перемішували виснажені, мовчазні жінки. По всьому видно було, що поміщик задумав побудувати новий будинок, ще більший і кращий від спаленого татарами.
Закревський, довгов’язий і вайлуватий, вештався серед людей, підганяв знеможених лайкою та нагаєм. Побачивши гостей, він ніби засоромився своєї поведінки і, кинувши нагай гайдукові, поспішив їм назустріч.
– Го-го! Кого я бачу! – зрадів, стискаючи руку ватажкові, який саме сплигнув з коня.— Сам славетний приборкувач татар, який врятував мене од ясиру!
Привітавшись з ватажковими супутниками, вів далі:
– Ось до чого дожився на старість Закревський,— поскаржився ватажкові.— Навіть солом’яної хлопської стріхи над головою нє має.
– Тут швидко палац виросте,— Височан показав на кріпаків, що ні на хвилину не відривались від праці.
– Ей, коли то буде? – сердито махнув рукою Закревський.— Та й хто будуватиме? У Братківцях до татарського нападу було біля двохсот працездатних кріпаків, а зараз їх менше половини. Одних татари повбивали, інші розбіглися. Дурні! Гадають, що знайдуть ліпшого пана,— глумливо засміявся.— Але сядемо отам під деревом і погомонимо у затишку,— показав на стару липу в кутку подвір’я.