— А так! Ти ж і Афіна, й Афродіта, й Артеміда… Ти — богиня! Що — хіба неправду кажу?
Нарісса зашарілася. Дивлячись під ноги собі, прошепотіла:
— Я шукала тебе.
— Навіщо?
— Мені снився сон.
— Про мене?
— Так. Тільки тебе я не бачила. Море, берег… пустеле но… Тільки сліди на піску.
— Чиї сліди?
— Твої.
— Звідки ти знаєш?
— Я поміж тисячі слідів пізнаю твої. Тільки у сні вони були не такі, як тепер, а великі-великі. Ті сліди простяглися, скільки видно, за обрій. Я хотіла бачити тебе, та злякалася, що в тебе такі великі сліди. І пішла понад морем самотня… вітер, пісок, сліди… і нікого довкола… Правда, химерний сон?
— Дуже дивний, — замислено сказав Піфагор. — Сліди за обрій… Тут щось є…
— Що, Піфагоре?
— Ти не збагнеш.
— Ти якийсь чудний став.
— Може, бо батько мені те саме казав…
— От бачиш!
— Наріссо!
— Що, Піфагоре?
— Ти б пішла зі мною?
— Куди?
— За обрій.
— Чого? За чим? — здивувалася дівчина.
— Шукати.
— Що?
— Розгадку.
— Яку розгадку?
— Розгадку тайни…
— Ой Піфагоре, який ти нудний, коли починаєш мудрувати! Тайна, розгадка, обрій! Глянь, як чудово довкола! Яку тайну ти хочеш розгадати?
Піфагор сумно глянув на дівоче личко, одвернувся. Заглибився в себе, мовчав, прислухаючись до шепоту хвиль. Дівчина торкнулася пальцями тугого юнацького плеча.
— Не мовчи. Мені страшно, Піфагоре!
— Чого страшно, Наріссо?
— Тиші. І твого погляду. Коли ти смієшся — мені весело. Тоді твої очі, як хвиля морська в сонячний день, — прозорі, блакитно-зелені. А коли замовкнеш, як ось тепер, — вони темніють, ніби якісь моторошні прірви. Не мовчи, Піфагоре! Будь веселим! Я хочу купатися разом з тобою. Мене настрашив сон, я шукала тебе, вийшла на берег і побачила сліди. Я не хочу, щоб у житті було так, як уві сні!
— Гаразд, — отямився від задуми Піфагор. — Давай купатися.
Він одним рухом відстебнув на плечі застібку, скинув хітон. Бронзове тіло юнака сповило золотаве сонячне проміння. — Біжи за мною, Наріссо!
Хлопець побіг до високої скелі, дівчина за ним. Вона щасливо сміялася, доганяючи Піфагора. Він зупинився на скелі, над глибінню, широко розпростер руки, вдихнув на повні груди повітря.
— Хочеться полетіти, Наріссо!
— Як Ікар? — важко дихаючи, запитала Нарісса.
— Такі До Сонця!
— А звідти — вниз, — тихо додала вона. — І навіки у воду. На дно.
— Хай так! Аби звідати політ! Побачити Істину!
— Хто скаже, чи Ікар бачив Істину?
— Зате він прагнув до неї.
— Прагнути й не досягти… яке щастя в цьому? Чи не краще… кохати, Піфагоре? Навіть боги схиляються перед Еросом, богом кохання. Може, в любові Істина?
— Не знаю! Не відаю!
Піфагор підстрибнув, кинувся у воду, глибоко занурився у морську глибінь, ніби велика бронзова рибина. Нарісса метнулася за ним, захоплено відчула себе в обіймах прохолодної хвилі, попливла у відкрите море. Лягла горілиць, завмерла, хитаючись на запінених гребенях, ніби міфічна морська німфа. Поряд з нею виринув Піфагор, з шумом видихнув повітря.
— До мене… ближче до мене, Піфагоре…
— Я тут, Наріссо…
— Ти шукаєш… ти вічно шукаєш, друже. Ти невдоволений. Ти волієш розгадки… якоїсь розгадки… А мені…
— Тобі, Наріссо, — луною відгукнувся юнак.
— А мені… аби ти був поруч. І не треба жодної Істини. Може, її й нема…
— Кого? — злякався юнак.
— Істини. Може, то лише слово? Коли ти поряд — серце мочє щасливо стукає, воно каже, що в коханні — вся повнота…
— Не може цього бути! — стріпнув мокрим волоссям Піфагор. — Не може бути! — скрикнув він і сильно вдарив долонею по хвилі. — Коли нема Істини — тоді не варто жити! Чуєш, Наріссо? Тоді не варто жити…
Над морем сходить місяць. Тиша над світом. У темних водах похитуються зірки. Безодня в небі. Безодня внизу. В серці тривожно й солодко. В такі хвилини здається, що десь недалеко розгадка великої, неповторної, жаданої таємниці.
Неподалік від юнака сидить в альтанці учитель музики Гермадамас. Він загорнувся в білий гіматій,[4] склав руки на грудях, прислухається до звуків ночі, мовчить. Місячний промінь висвітлює постать учителя холодним срібним полум’ям, ріденьке волосся сяє німбом довкола голови, темними ямами виділяються запалі очі на сухорлявому обличчі.
— Підійди сюди, Піфагоре. Глянь у небо, мій друже. В зеніті мерехтить велика блакитна зоря, її відблиски
грають у темних очах учителя.
— Чуєш?
Зоряне колесо поволі обертається, в неосяжності відлунюють дзвіночки, моторошна радість лягає на душу.
— Чую, учителю, — шепоче юнак.
— Бережи це відчуття, — тривожно промовляє Гермадамас. — Лише небагатьом шукачам відкривається музика неба… щоб захопити їх…
— Як захопити? Навіщо?
— Красою творення, Піфагоре. Їм відкривається мелодійна основа світу. Боги — небесні музиканти. І ті, кому чується мелодія, мусять наслідувати їй.
— Мусять, — повторив Піфагор. — Мусять…
— Тебе дивує це слово?
— Дуже, учителю. Вельми непокоїть. Хіба пташеня, вилупившись із яйця, мусить летіти вгору? Хіба воно може не летіти?
Гермадамас помовчав, з подивом придивляючись до натхненного обличчя юнака. Похитав головою.
— Ти добре сказав. Може, й твоя правда. В мені мудрість традиції. В тобі — мудрість серця. Може, твоя вище. Проте не станемо сперечатися в таку ніч. В тиші не повинні лунати пусті людські слова. Вони як попіл. Хай краще пролунає музика. Заграй на арфі, Піфагоре.
Учень сідає на мармурове сидіння, схиляється до арфи, торкається струн. Низький жалібний звук лине до моря, в небо. За ним поспішають срібні високі акорди, ніби зграйка барвистих щебетливих пташок, тануть у зоряній високості. І ось вже котяться у величному ритмі пісенні хвилі, зливаються з містерією[5] місячної ночі, стають невіддільними від неї, ніби зітхання морського леготу Борею,[6] ніби рокіт хвилі, наче шептання багряного виноградного листу.
Учитель витирає з очей сльозу розчулення, кладе на голову Піфагора сухеньку руку.
— Такого учня, як ти, ще не було в мене, друже. Чуєш?
— Чую, учителю.
— Я нікому не казав таких слів. Тобі — першому. Ти прославиш Елладу своїми піснями. Ти можеш стати новим. Орфеєм…
— Учителю, — тихо мовив Піфагор. — Я знову чую ті самі слова. Сьогодні чую вдруге. Перший раз їх мені казав батько…
— Які слова, Піфагоре?