— Дурні називають. Мудра людина не вигадуватиме прізвиська іншому.
— Так правда ж! Одпустив довгі патли, а до ремесла — нітелень!
— Тату…
— Мовчи! Навіщо робиш з себе посміховисько? Всі нормальні люди стрижуться, а ти… Грива, мов у дикого коня.
— Мені набридає ваша обстрижена звичайність, — гостро мовив Піфагор. — Всі однаковісінькі, немов горобці. Ти ж художник, татку! Сам твориш такі розмаїті форми на власних утворах. Невже не розумієш мене? Я хочу бути таким, як хочу! Що волосся? Дрібниці! Мені інколи хочеться світ перевернути!
— Перевернути? — вражено перепитав Мнезарх. — Навіщо?
— Бо тоскно, — запально скрикнув Піфагор. — Невже ти не відчуваєш, як за спокійною течією природи вирує дух? Невже ніколи не прислухався, як у мозку пульсує розум, у грудях стукоче серце, бажає розірвати груди? Тісно життєвим сокам у дереві, нема простору людській мислі у звичайному річищі життя! Невже не відчуваєш?
— Ти божеволієш, — похмуро відказав Мнезарх, знову беручись до праці. — Це все зайве дозвілля. Боги створили цей світ, вони дали йому мудрі закони. Невже ти бажаєш перемудрити богів? Бережися, Піфагоре! Олімпійці[3] не прощають гордині!
— Але ж це вони вклали мені розум і дух, татку? І якщо мій розум бентежиться великою неспівмірністю буття, то це і їхня проблема… проблема богів! Невже їм там, на Олімпі, все подобається? Невже все вирішено, все досягнуто?
— Не блюзнірствуй, синку! Помовч. Я не бажаю більше говорити про таке. Зупинімось! Все на світі живе працею, творчістю. Вся природа в тяжкому труді. А ти пливеш на поверхні явищ… мудрагель! Ну чого тобі треба?
— Розгадки.
— Розгадки чого?
— Найголовніша таємниця… хто я? Звідки й куди?
— Дурниці. Ось я — твій батько. Виглянь у вікно — там поливає персикові дерева твоя мати — Парфеніса. Ти наше дитя. Чого ще бажаєш?
— Ех, татку, — зітхнув Піфагор. — Які наївні речі ти мовиш! Невже заради ось такої премудрості Солон їздив у далекий Єгипет? Невже щось подібне проповідує Фалес? Чому ж, за що їх називають мудрецями?
— Може, ти теж вирішив стати "мудрецем"? — насмішкувато запитав Мнезарх. — Це найлегше. Аби довгий язик та ще чванство.
— Тату…
— Ну, гаразд, гаразд. Я трохи перегнув. Розгнівив ти мене, синку. Ти не такий вже й поганий, як мені інколи здається. Просто втомився я, хотілося б доброго помічника. А ти…
— Не можу я, татку…
— Бачу. Що ж, хай буде. А все-таки… все-таки я сподіваюся, що ти перемінишся. Ось поїдемо в далеку мандрівку…
— Куди? — загорівся Піфагор, блакитні очі спалахнули радістю.
— В різні місця. Афіни… Кріт…
— Чудово. — Син обняв батька. — Нові люди, нові обличчя. Може, я стріну мудреців, знаючих людей!
— Ех, синку! — похитав головою батько. — Скільки їх було і є — всіх тих "знаючих" людей, мудреців! А що вони вдіяли, що дали людям? Один зав’язує — інший розв’язує. Один торочить так, а другий — інак!
— Може, й правда твоя, татку, — засмутився Піфагор. — Може, й правда. Та тільки без пошуків мудрості не варто було б жити на світі. Я хочу шукати…
— Що ж, шукай! Може, саме в цьому ти прославиш Елладу. Хто скаже? Ну, біжи гуляй! Я виджу — важко тобі зі мною. Нічого, нічого, не виправдовуйся. Все розумію! Не думай, що батько суворий.
— О татку! Я ніколи так не думав. Ти прекрасний у мене, ти сильний і добрий. І якби не ти… що було б зі мною? Якщо я чогось досягну… якщо знайду… то знай — це ти досягнеш…
— Ну, ну, — розчулився Мнезарх. — Біжи… Піфагор іде вузенькими вуличками, попід кронами
густих олив, до моря. На ньому короткий — до колін — ясно-бузковий хітон, м’язисті руки оголені до пліч, мідно-русе волосся на голові в’ється густою гривою.
Дівчата виглядають з-за глиняних та кам’яних хатинок, зманливо усміхаються, проводжають замріяними поглядами високого гарного юнака. Діти вискакують на вулицю, здіймаючи куряву, гасають довкола, репетують:
— Патлатий! Патлатий! Патлатий!
Юнак лагідно киває їм, усміхається дружньо. Це дітям не подобається, і вони незабаром відстають. Піфагора охоплює тугий струмінь морського вітру, під ногами співає тужавий пісок, здалека стогне прибій. В небі стрілами пролітають птахи, пронизливо скрикують.
Піфагор іде берегом довго, повільно, з насолодою карбуючи на вологому піску сліди босих ніг. Хвиля шумливо рине на берег, залишає по собі розмаїті черепашки, вони іскряться проти сонця рожевим перламутром. Юнак нахиляється, кладе на долоню кілька ніжних скам’янілих пелюсток. Справді, ніби квіти морські. Дивовижні утвори природи! Які чарівні візерунки, яка витонченість художнього смаку! Просто й непомітно праматір Гея розсипає довкола численні дивовижні скарби. Вони незрівнянно майстерніші, прекрасніші від людських творінь. Яка ж тоді співмірність у нашій праці, навіщо вона — така груба й невміла порівняно з божественною досконалістю природних утворів?
Юнак сипонув черепашки у воду. Рожеві іскри майнули в повітрі, розтанули в зеленавій хвилі. Піфагор зупинився, прислухаючись до гомону моря. Білясті гребені котилися з неосяжності, несли з собою вологий подих далеких, невідомих країв, з таємничим шептанням розбивалися біля ніг.
Хвиля за хвилею… Хвиля за хвилею… Невмолимий, величний, втаємничений ритм. Звідки така точна черговість? Ніби в музиці, в пісні. Море — як арфа: вітер Зефір пролітає над прозорою глибінню, торкається безтілесними пальцями кришталевих, зеленавих струн, творить милозвучну пісню. Якби розібрати слова… Якби розібрати…
За спиною залопотіли кроки, почувся приглушений сміх. Ніжні прохолодні пальці лягли на очі юнакові, щоку залоскотав теплий подих.
— Афіна, — жартома мовив Піфагор, одгадуючи.
Мовчання ззаду, тільки тремтять вологі руки у дівчини.
— Афродіта, — обзивається юнак, продовжуючи чарівну гру.
— Артеміда!
— Евридіка!
З-за спини чується невдоволений голос:
— Ти всіх богинь перелічиш, лише мене не згадаєш!
Він рвучко обертається, бере в долоні тонкі пальці дівчини, її чорні очі, глибокі, мов зоряна ніч, сміються, перламутром сяють зуби.
— Нарісса!
— Ага! Тепер Нарісса! А чому одразу не вгадав? — примхливо надула пуп’янком губи дівчина.
— Як не вгадав? Вгадав, кожного разу вгадав!
— Як то? — збентежилася вона.