— "Прославити Елладу…"
— Ти бачиш в цьому щось неприємне?
— О ні, учителю. Тільки не вабить мене ні моя слава, ні слава Еллади.
— Як ти можеш таке говорити? — злякано мовив Гермадамас.
— Можу, — вперто сказав юнак, випроставшись на весь ріст. — Можу, бо слава не веде до Істини.
— Не розумію тебе.
— Я й сам себе не розумію.
— Ти маєш дивовижний талант. Я ще не стрічав такого. Музика… Вона — дарунок богів на цій землі.
— Знову боги, — прошепотів Піфагор.
— Шо ти сказав?
— Все подаровано, — сумно зітхнув юнак. — А що ж від нас, що від людей?
— Нічого, Піфагоре. Ми — діти Зевса. Невже тобі не досить, що батько дав нам безліч прегарних дарунків?
— О ні, не досить! — скрикнув юнак. — Істину не можна подарувати! А я хочу лише її!
— В тобі погорда. В тобі бунт. Згадай титанів — вони в Тартарі.[7] Згадай Прометея — він прикутий до скелі.
— І ти вважаєш, Гермадамасе… Ти вважаєш, що це справедливо — прикути вогненного титана до скелі?
— Хто я, щоб міряти справедливість Зевса? — тихо озвався учитель. — Я знаю лише одне — святощі музики. Нема нічого величнішого від музики. Якби мені боги сказали: "Гермадамасе, вибирай: влада над Всесвітом без музики або жебрацтво з щоденною прекрасною мелодією", — я вибрав би жебрацтво.
— Знаю, учителю, — тихо відповів Піфагор, дивлячись у зоряний обшир. — І розумію тебе. Бо й сам люблю музику. Не мислю без неї життя. Але й вона не дає відповіді.
— На що, Піфагоре?
— На пекуче питання… єдине питання, заради відповіді на яке я готовий пройти безконечну дорогу: в чому Істина? Хто є ми, люди, на шляху до неї?
— Ти бажаєш знати таємницю богів, — зітхнув Гермадамас. — А може, й вони не відають.
— Але ж хтось повинен знати?
— Сама вона, Істина. Якщо вона є…
— Як? Ти сумніваєшся?
— Не знаю. Може, для мене вся правда світу в музиці. А тобі цього не досить.
— Ні. Не може бути обмеженою Істина. В ній вся повнота знання. І я жадаю добитися до неї. Або вмерти, шукаючи її.
— Ти страшний шлях обираєш, Піфагоре. Жаль мені…
— Чого жаль?
— Великого таланту. Він пропаде… Що з твоїх пошуків для людей? А твоя музика, твоя гра стали б насолодою для багатьох душ.
Піфагор схопив руки учителя в свої долоні, притиснув їх до грудей.
— Збагни, учителю, мої думи! Якщо нема Істини — то нащо мені слава, і талант, і пошана людська? Краще згорю, як Фаетон[8] на батьківській колісниці в небі…
— Так воно й буде, — сумовито похитав головою Гермадамас. — Так воно й буде. Та перечити не стану. Як же ти вирішив жити… як діяти?..
— Поїду з батьком у подорож.
— Куди?
— Лесбос. Потім — Афіни, Дельфи. Може, зустріну мудрих людей… Розшукаю нові стежини…
— На Лесбосі живе Ферекід. Ферекід Сірський. Чув?
— Друг Фалеса?
— Атож. Славетний мудрець. Він мій давній товариш. Можу написати листа до нього. Зайдеш до нього, побесідуєш…
— Ой учителю, чудово! Я так вдячний тобі!..
— Нема за що дякувати. Ще невідомо, чи відкриє він тобі щось нове.
— Все одно. Кожна нова ступінь — все ближче до Істини.
— Ой не так, Піфагоре. Гай-гай, повір мені! Багато лабіринтів, безліч стежинок петляють довкола Істини, і ще жоден з мудреців не стверджував, що бачив її лице…
— Як ти можеш це знати?
— Тобі ще довго жити на цім світі. Переконаєшся сам, друже. Та коли ти втомишся… коли серце твоє знемагатиме в павутині розчарувань — згадай про мене… згадай про старого Гермадамаса, Піфагоре. І згадай про цю ніч…
— Я не забуду, учителю…
Корабель весело біжить морем. Тріпочуть вітрила. Радіють раби — не треба гребти, можна подрімати, схилившись на осоружні весла.
Піфагор стоїть біля борту, кутається у вовняний плащ, не може одвести погляду від обрію. Виринають з блакитної імли і знову щезають скелясті острівці, човни рибалок, чужинецькі трієри-кораблі. Все це схоже на життєвий плин, в якому шукач зустрічає й втрачає безліч явищ, людей і подій. Та десь несподівано має виринути з-за обрію острів, до якого прагне мандрівник. "Така мить настає неодмінно, — думає Піфагор. — Так буде і в мене. Пройду, пропливу, пролечу. І зустріну свою таємницю, почую, побачу…"
На палубі гуляють купці. Вони весело перемовляються, інколи сідають у коло, пригощають один одного, співають легковажних пісень і регочуться з дівчатами, котрі невідомо як опинилися на кораблі.
Мнезарх про щось розмовляє з купцями. Про що? Хіба про гроші? Дзвінкі золоті та срібні кружальця. Вони переходять з рук до рук, викликаючи заздрість, злість, ревнощі, жадобу. Їм байдуже — блискучим ідолам, — що за них здобувають люди: сьогодні шмат м’яса, завтра — раба, післязавтра — мистецьке творіння Мнезарха. Страшно…
Інколи корабель пристає до берега. Мнезарх із сином виходить на майдан, пропонує свою роботу місцевим купцям, торгується.
Піфагор дивиться в байдужі обличчя, в жадібні очі, на тремтливі холодні пальці, що обмацують персні, скриньки, геми[9] з постатями богів та героїв.
Як добре, що він не пішов батьковою стежиною! Працювати дні й ночі для нікчемних крамарів, віддавати талант і тяжку працю заради розпутних багатіїв? Ні, ні! Краще промчати понад землею сонячним променем, відбитися в хвилі морській, в росі дощовій, цілувати квітку польову. Зрячий замилується променем, а сліпий — не побачить! О боги, як мені стати променем?
Потроху розпливаються в різні руки батькові чудо-скарби. Вже нема скриньки з Афродітою, яку так любив Піфагор, вже продано всі геми, розійшлися золоті персні з самоцвітами. Мнезарх задоволений — мандрівка вдала.
Наближається Лесбос, великий багатий острів. Біліють у буйній зелені садів палаци, стрункі колони храмів. Гомінлива юрба на березі, тисячі кораблів у спокійній затоці.
Тривожно. Як зустріне його знаменитий учитель?
Юнак з батьком сходять з корабля, сідають в човна, пливуть до берега. Мнезарх розпитує місцевих жителів про Ферекіда Орського. Галасливі хлоп’ята охоче ведуть гостей до славетного учителя.
У затишку, над морем, привітно дивиться на світ величенька будівля з світло-сірого каменю. Довкола неї сиві зарості оливи, стрункі олеандри, кущі ніжних троянд. Мандрівники поволі підіймаються старовинними кам’яними сходами. Їх зустрічає чорна рабиня, кланяється, зачудовано дивиться великими терновими очима на Піфагора.